Читать «Путівник по галактиці для космотуристів» онлайн - страница 52

Ні.

Та й годі. Мені ще багато… доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.

Може, це — вітер?

Його стало набагато більше, чи не так?

Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла… Їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад, …O-ля…мля… земля. Вірно! Прекрасне ім’я-земля!

Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?»

Геп! І запала тиша.

Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.

РОЗДІЛ 19

— Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню.

Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.

Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося «Золоте Серце».

— Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.

— Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?

— Мені б ваші турботи, — заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, — що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.

— Мої білі миші повтікали! — закричала Тріліан, вбігаючи до рубки.

Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав;

— Та пішли вони…

Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.

Її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.

— Добрий день, хлоп’ята.

Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись- це наш колишній Едді, — пояснив Зафод, — я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.

— Сьогодні — ваш перший день на чужій планеті, — вів далі новий голос Едді, — тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця.

Зафод нетерпляче постукав по люку.

— Мабуть, буде краще, — сказав він, — якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.

— Молодець! — похвалив комп’ютер. — Хто це сказав?

— Прошу тебе по-доброму, відчини люк, — озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.

— Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, — наполягав комп’ютер.

— О Боже, — прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти.

Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.

— Зізнавайтесь, — суворо сказав Едді.

— Комп’ютере… — почав Зафод.

— Я чекаю, — перебив його Едді. — Якщо треба, я чекатиму цілий день.