Читать «Путівник по галактиці для космотуристів» онлайн - страница 51
Дуглас Ноель Адамс
— Що тут з біса коїться? — озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.
— Я вважаю, — Артур сидів біля басейну з золотими рибками, — що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун… — Він указав рукою туди, де мав бути рубильник.
На його місці висів глек з квітами.
— Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів.
У руці він тримав запітнілий келих із пангалактичним полоскальним полиском.
— Думаю, там, де й були, — сказала Тріліан.
У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.
Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.
— Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота.
— Коефіцієнт неймовірності, — втрутився Едді, який анітрохи не змінився, — одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма.
Зафод зиркнув на Артура.
— От бачиш, що ти накоїв, землянине!
— Але ж я тільки… — промимрив Артур.
— Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.
— О, — видихнув Артур полегшено, — це дрібниці…
— Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.
— Але ж…
— Я сказав, забудьмо про це.
Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.
Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.
Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.
«Ох..! Що діється? — подумав кашалот. — Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому живу на світі? Що таке «хто я»? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму… моєму… Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.
Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля… назвемо це-головою. Нехай це буде… вітер. Непогана назва. Це стає… добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це… назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?