Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 29

І раптом спитав:

— Тебе Гришкою звати?

У Щура затремтіли коліна:

— А… а звідки… ви знаєте?

Покупець засміявся тоненьким металевим сміхом.

— Е, дорогенький мій, я все знаю… Положено мені знать. Силу таку маю…

І, раптом зробивши страшні очі, рвучко схилився до Щура й зловісно зашепотів:

— Я навіть знаю, як одного разу ти був з хлопцями на кладовищі, біля склепу, і почув звідти жахливий загадковий голос. Га? Що? А ви ж про це нікому не говорили. Правда? А я знаю…

Це було так страшно, що у Щура волосся на голові дротом взялося, і мороз пройшов поза шкірою.

Широко розплющеними від жаху очима він втупився в незнайомця.

Той випростався і тепер уже спокійним тоном додав:

— Так от, друже, погане ви собі місце для гульні вибрали — кладовище. Раджу там не гуляти. Бо все це може дуже кепсько закінчитися. Страшне місце, страшне й небезпечне. Запам’ятай!

Незнайомець розсовав по кишенях яблука, заплатив гроші і, ні слова більше не кажучи, пішов…

…Але це ще не все.

На другий день увечері Щура послали в гастроном — купити масла. Поряд з гастрономом — кіоск, де продають пиво. Щур вийшов з гастронома і раптом біля кіоска наштовхнувся на… вчорашнього незнайомця.

Той стояв спиною до нього й пив пиво. Але Щур відразу його впізнав. Поряд стояв високий, кремезний чолов’яга у кепці, насунутій на самісінькі очі.

І Щур почув:

— То, значить, у п’ятницю. О дванадцятій… Гадаю, ти мерців не боїшся? — віспуватий незнайомець захихикав.

Щур швиденько, щоб той не помітив його, дременув геть.

Це було в понеділок.

9. О дванадцятій на кладовищі

Ніколи не бачили хлопці Щура таким пригніченим, розгубленим і винуватим. Щур, певно, боявся, що вони обуряться тим, що він втравив їх в таку загадкову, заплутану, а, може, навіть і небезпечну історію.

— Ви не сердитеся, — знову благально повторив він, коли розповів усе до кінця. — Але знаєте, я відчуваю, що тут щось дуже, дуже серйозне. Адже той віспуватий точно говорив з високим про кладовище. І «о дванадцятій» — ясно, що ночі, а не дня. І мене лякав кладовищем… Недаремно це, ні… Я б сам пішов. Але самому страшно! Ох, якби ви тільки знали, як страшно! Я вчора пробував. А Леську ледве упросив сьогодні. Боїться, нізащо не хоче. Малий все-таки. А ви, я вірив, що погодитесь. Разом нам буде зовсім не страшно…

Павлик і Сергійко мовчали, бо саме тільки тепер зрозуміли, як все це страшно й небезпечно. Якийсь таємничий віспуватий незнайомець і той, другий, високий, з насунутою на очі кепкою. І кладовище, і підземний склеп. І дванадцята година ночі.

Ох, як хотілося швиденько піти назад, лягти в ліжко, заснути й нічого цього не чути, не бачити!

Але Щур так благально говорив, з такою надією дивився на них:..

— Пішли! — не сказав — рішуче видихнув враз Сергійко і відчув при цьому таке, ніби кинувся вниз головою.

— Ага! — одними губами прошепотів Павлик.

Ніч місячна, безвітряна і дуже тиха — жоден листочок не ворухнеться. Десь далеко ледь чутно гримотить останній трамвай. Захарівська, залита місячним світлом, безлюдна, з зачиненими віконницями, здається незвичайно застиглою, мертвою.