Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 30

йшли мовчки, пригнувшись і весь час оглядаючись. Але ніде не було ні душі.

Місяць відбивався у полірованому мармурі пам’ятників, кладовище осявали десятки місячних ликів.

Довгі тіні хрестів переломлювались на гранітних могильних плитах, а мереживо дерев розкидало по траві блискучі двадцятикопійочні монетки.

Посріблена місячним інеєм каплиця здавалася казковим замком сплячої красуні-царівни. Та незважаючи на примарну красу, все це було страшне, як тільки може бути страшне кладовище вночі.

Хлопці лягли в густому кущі за могилою з похиленим хрестом і зачаїлись. Звідси добре було видно і вхід у каплицю й пролом.

Сергійко намацав у кишені електричний ліхтарик. Згадав, що не купив нової батарейки. Потім подумав, що взагалі навряд чи потрібен зараз ліхтарик — так місячно, світло навколо. І тут згадав чомусь трамвай без кондуктора, балакучого здорованя-дядечка і його захоплені слова про комуністичних людей, про комунізм, про життя справді хороше.

І Сергійкові раптом стало неймовірно тужливо, не страшно в цю мить, а саме тужливо, тоскно. І такою непотрібною, такою чужою, такою нетеперішньою здалася йому вся ця пригода, ці страхи, ці кладовищенські таємниці — ніби з старої, пожовклої, потріпаної книги. Та відступати було пізно. Він був цілком у полоні цієї пригоди.

Серце, як годинник, відстукувало секунди — мірно й лунко в напруженому чеканні.

Сергійко тепер розумів, що таке «гробова тиша». Це була зовсім жахлива, нежива, німа тиша, коли тільки чути, як б’ється серце й більше нічого.

Час зупинився. Вони не відчували його.

І от — не було ні шереху, ні кроків, ні звуку — з-за хрестів з’явилося дві постаті. Ніби підвелися з могил і нечутно посувалися до каплиці. Одна висока, друга нижча, ширша. Навіть не постаті — безтілесні тіні, привиди. Вони ховалися, обминали освітлені місячним сяйвом місця.

Враз високий зупинився, застиг. Низький пішов далі один.

Все ближче, ближче до каплиці.

На якусь мить чорною примарою промайнув у світлій смузі й шмигнув у прочинені двері.

Але можна було помітити, що в руках і під пахвою в нього якісь пакунки, вузли.

Хлопці заціпеніли, заклякли, боялись поворухнутися.

Серце шалено калатало, розганяючи по тілу не кров — холодний колючий жах.

Через кілька хвилин з дверей каплиці шаснула тінь.

І дві таємничі постаті, так само безшумно й нечутно, зникли як і з’явились — немов могили знову поглинули їх.

Хлопці ще довго лежали нерухомо.

Потім обережно, дуже повільно, весь час зупиняючись і прислухаючись, поповзли до виходу з кладовища. І навіть опинившись на вулиці, все ще повзли, боялись підводитися.

Першою була хата старої Бейлихи. Тільки тут, забившись у куток між парканом і сараєм, хлопці наважилися заговорити. І то пошепки.

Було вирішено, що після такої халепи щось робити сьогодні — годі й думати. Спершу треба прийти до тями. Домовилися зустрітися вранці.

Додому Павлик і Сергійко бігли бігом, не оглядаючись.