Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 21

— Як, то це ти?!.

— Авжеж, півгодини тому дзвонив, і твоя мама сказала, що ти вже поїхав до нас… Ти розумієш, прокидаюсь я сьогодні вранці, дивлюсь — в мене на подушці лежить записка…

— Ну?!

— Ось, диви, — і Павлик витяг з кишені зім’ятий аркушик з блокнота.

Сергійко, ні слова не кажучи, тремтячою рукою витяг лист.

Павлик від подиву роззявив рота.

На обох аркушиках було написано одне й те саме — слово в слово:

«Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі».

— Ф’ю, — присвиснув Павлик. — Оце да!

— Ну, що ти скажеш? — спитав Сергійко.

— А я знаю! — знизав Павлик плечима. — Ти пам’ятаєш, отоді, коли ми грались на кладовищі?..

— Пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю. Та невже…

5. Це було місяць тому

Так, це було місяць тому. Вони гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів — Павлик, Сергійко, Гришка Щур та його молодший брат Лесик.

Гришка й Лесик жили по-сусідству з Павликом, на тій же Захарівській вулиці.

Щур — це Гришчине прізвисько. Він і справді чимось був схожий на щура: обличчя вузьке, гостроносе, витягнуте вперед, зуби дрібні, мишачі. Особливо посилювалась ця схожість, коли він сміявся, — оголюючи ясна, відкопилювалася верхня губа, а на переніссі і біля рота з’являлися променисті зморшки. При цьому він якось дивно форкав носом.

Лесик, головань з великими блакитними, вічно здивованими очима, аніскілечки не був схожий на Гришку — навіть не вірилось, що вони рідні брати. Взагалі в їхній родині всі були на диво не схожі один на одного.

Жили вони вчотирьох — Гришка, Лесик, мама і бабуся. Мама працювала в місті на трикотажній фабриці, і з ранку до вечора вдома її не було. Бабуся ніде не працювала. Однак годувальницею в сім’ї вважалась бабуся, а не мати. Бабусі належав і будинок, і великий фруктовий сад, і все господарство. Звали бабусю Варвара Петрівна, але всій Кирилівці вона більш відома, як «стара Бейлиха» (прізвище її — Бейла).

І не було на Кирилівці, що простяглася на багато кілометрів, жодної людини, яка б не знала «старої Бейлихи». По-перше, тому що вона прожила тут все своє життя, а, по-друге, тому, що той, хто хоч раз бачив її, не міг не запам’ятати — така виразна була в неї зовнішність. Високого зросту, широкоплеча, вона мала неабияку фізичну силу — спокійнісінько могла нести на плечах повний лантух яблук вагою в кілька пудіЕ. Шкіра її, аж чорна від загару, не світлішала навіть узимку.

Обличчя велике, широке, обвислі щоки напливали на товсту зморшкувату шию. Вона була одноока. Ліва сліпа очна ямка перекошена, нижче за праву — в ній сльозилося напівприкрите віком мертве скляне око. Погляд цього ока був такий страшний, що ставало моторошно і в самого наверталися сльози.

Стара Бейлиха відзначалася досить крутим характером: на базарі сперечатися з нею не наважувався ніхто. Вона просиджувала там щодня з самісінького ранку до обіду (звичайно, крім свят, особливо церковних). Стара Бейлиха була професіональною базарною торговкою. Вона торгувала ягідьми і фруктами, різною городиною, яйцями, квітами. Але найбільше, звичайно, ягідьми та фруктами. Цього добра в її саду було дуже багато; яблука — пепінка, ранет, антонівка, налив, груші-лимонки, бере, вишні-шпанки, сливи-угорки, морелі, персики, полуниці, агрус — всього не перелічиш.