Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 20

Ясна річ, у Павлика в таких справах досвіду більше: добре йому — щодня хазяйнує. Павлик, чортяка, все вміє: і на городі поратися, і кроликів доглядіти, і паркан полагодити, і дров нарубати. Мабуть, тому й вигляд у нього завжди серйозний, діловитий і доросла зморшка на лобі — ніби він увесь час чимсь заклопотаний. Отже, хоча Сергійко на два з половиною місяці старший за Павлика, йому ніколи не спадає на думку вважати себе старшим братом.

Сергійко натиснув на клямку і коліном штовхнув хвіртку. Кудлата руда дворняга з верескливим гавкотом вискочила з-під веранди, потім, припадаючи на передні лапи, заметляла хвостом.

— Найда, дурна, не впізнала? Як живеш стара?

І одразу згори, з покрівлі сарая, залунало стримано-радісне:

— Сергійку!

— Здоров, Павлику! Не злазь, я зараз туди залізу.

Драбина стара, вітха, щаблі скриплять і хитаються, але Сергійко сміливо лізе вгору.

Павлик схопив за руку, поміг ступити на дах. Рвонулися було обнятися, та стрималися, лише міцно потисли один одному руки.

Раніше, коли були менші, мама, бувало: «Сєргійчику, ну поцілуй Павлика. Ви так давно не бачились!..» А тепер вони вважали себе дорослими і навіть після довгої розлуки ніколи, зустрічаючись, не цілувались— нащо ці ніжності!

Ніде і ніколи світ не буває таким великим і просторим, як в дитинстві на покрівлі сарая. І кущ бузку, до верхівки якого не доскочити з землі, — внизу, під ногами; і недосяжно високий віник антени на всохлій тополі — зовсім близько; і сокира, що лежить на землі, здається іграшковою, і Найда, що задрала догори голову і метляє хвостом, — неймовірно маленька.

— Дива!

А небо, небо яке! З землі на нього якось не звертаєш уваги. Невже так багато в світі повітря!

Скільки чудового на даху! От розірваний навпіл гумовий м’яч. Років два лежить тут — не менше. Був колись червоно-синім. Тепер порепакий і зовсім чорний від спресованого дощем пилу. А ось алюмінієве кільце прилипло, вросло в толь — не відірвати! — і теж чорне. А було ж біле-біле.

О! А це ж целулоїдний пропелер, який вони запускали минулого літа. Як вони його шукали тоді! Думали — на дереві застряв. А він ондечки! Покоцюр- бився на сонці, потріскався геть. Здається, ще зовсім недавно він був таким новеньким і так здорово літав. Правда, Павлику?!.

І, дивлячись на цей пропелер, Сергійко раптом вперше подумав про час, про те, що він плине, минає. І що щось уже минуло, пішло назавжди…

Та, коли стоїш на покрівлі сарая і відчуваєш, як багато в світі повітря і неба, такі думки про час з’являються лише на мить, на одну секунду. І одразу проходять, зникають безслідно…

Сергійкові не хотілося поки що говорити про те, головне й таємниче, що привело його саме сьгодні сюди, на Кирилівку, до Павлика. Він соромився признатися самому собі, що його лякають навіть думки про це.

І раптом Павлик сказав:

— Слухай, Сергійку, як це здорово, що ти зараз приїхав! Знаєш, я ж тобі дзвонив…