Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 241

Сергій Оксеник

Плюшкін

Після безслідного знищення МГ Губченко зайнявся приготуваннями. Коли настає кінець світу, коли людство мусить загинути, бо саме воно є головною мішенню непідвладних розумінню сил, безглуздо боротися проти цих сил. Треба боротися за своїх близьких. У нього були донька і дружина. Якимось дивовижним збігом обставин він урятував їх від Заступа та його посіпак. Тепер треба було зробити все, щоб вони (і він з ними) вижили, коли настануть найстрашніші дні.

Губченко зайнявся своєю дачею. Придбав у бариг десять алюмінієвих бочок від мастила — по кубометру кожна. Щоб не привертати зайвої уваги, по одній перевіз їх на дачу й закопав у землю, влаштувавши замаскований, але зручний доступ. Придбав і обладнав у підвалі дизельний генератор. Передивився свій інструмент і докупив якнайякісніше — те, чого бракувало, й на заміну тому, що вже віджило. Прочистив димар старої залізної печі. Потім подумав, склав нову — кам’яну, щоб могла обігріти будинок узимку.

Ці приготування з’їдали весь час і всі ресурси. Завозив на дачу сіль, крупи, консерви, цукор…

— Що це з тобою сталося, — дивувалася дружина. — Просто на хом’яка якогось перетворився.

— Хай буде, — не дуже переконливо відповідав він.

Заліз у борги й придбав рушницю. Щотижня навідувався в мисливський магазин — щоразу інший — і купував набої — різні. І шрот, і картеч, і жакани.

А життя тривало. Дружина вийшла на пенсію, донька знову закохалася — в Павлушу. Павлуша був нічогенький, дебелий і вродливий. І начебто добрий. Втім, МГ вже не було, тож нічого детальнішого про нову доньчину пасію Губченко довідатися не міг. За рік вони одружилися, Павлуша став приїздити на їхню дачу і спочатку мовчав, а потім якось увечері за чарочкою, сидячи навпроти Губченка й немилосердно чухмарячи під столом покусані комарами ноги одну об одну, немов хотів у туалет, пошепки звернувся до тестя:

— А скажіть мені чесно, тату. — Він називав Губченка татом, а тещу — мамою. Не сказати б, що це дратувало, спершу навіть приємно було, але згодом почало переслідувати відчуття, ніби це нещиро. Та й яка може бути щирість: батько ж у людини один. І мати одна. Але що ж… Губченко не переймався — традиція, знаєте.

Отож спитав:

— А скажіть мені чесно, тату… Ви щось знаєте, правда?

— Ну, як тобі сказати, — не зрозумів Губченко запитання. — Дещо знаю, звичайно. Школу ж закінчив, інститут…

— Ні, ви розумієте, про що я.

— А про що?

— Про майбутнє. Щось буде погане?

Першою думкою Губченка було: хлопець із контори Заступа. Не силоміць, так через доньку. Дякувати Богу, було темно, тож він міг не боятися, що обличчя викаже його наполоханість.

— Майбутнє… — повільно промовив він, закурюючи. — Яке вже в мене майбутнє. Це вам з Оленкою треба про нього думати.

Зять налив горілки в чарки. Пауза вийшла природньою і невимушеною.

— От ми ж про нього й думаємо. Хотіли дитину заводити…

Він простягнув чарку, дзенькнули й випили. Потім закусили. І Губченкові стало дуже-дуже погано. Гидко й страшно. Захотілося тут-таки підвестися й піти на берег. Там вибрати дерево й повіситись. Але що це змінить?