Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 239

Він уже майже звик до думки, до сподівання, що Лисому все вдасться. От тільки бентежили розмови про порожні дерева. Губченко зрозумів, що всі їх бояться найдужче, тому вирішив просто повірити, що вони справді небезпечні, не вдаючись у зайві міркування. Бо перепитати він усе одно не міг. А якщо ти тільки знаєш про існування проблеми, без її розуміння перейнятися все одно неможливо. Це як у книжці, коли автор пише: «Мишкові стало страшно». Читач узяв до відома, та й усе. А переживати за Мишка йому ліньки. Що тут переживати? Самому ж читачеві не страшно. Чого йому боятися?

От коли бачиш цього велетенського хробака, стає страшно, хоч і розумієш, що тобі особисто він ніяк не загрожує. Перша спроба Губченка зазнала невдачі. Він просто не наважився. Просто злякався. До підземної потвори, що виринула поруч із Лисим, було не більше метра. Вона була велетенська, ніби сам чорний страх вискочив із-під землі. Здавалося б, що тут думати! А духу не стало.

Довелося чекати наступного разу. Втім, недовго. І тоді вже Губченко спромігся зробити цей крок.

Такого ще з ним не було. Він просто всім тілом відчув ворожість, яка його оточувала. Хробак розрізав землю, як ніж масло. Стояв огидний шум — тертя об землю, розривання коріння, скрегіт хітину об корені… Як крізь цей тарарам він примудрявся почути чиїсь кроки на поверхні — дивовижа! Губченко почав рухатися всередині хробакової голови, шукаючи вуха. І знайшов. І тут-таки почув. Немов хтось змікшував звуки, якісь притлумив, якісь увиразнив, підняв рівень одних частот і знизив рівень інших.

Губченко вже раніше бачив, як бігає Лисий. У того був довгий високий крок, він ніби летів над землею, ледь торкаючись поверхні ногами. Насправді — і тепер це було очевидно — відштовхувався він потужно, ритмічно і, здавалося, невтомно. Проте не це найбільше вражало. Губченку здавалося, що там, нагорі, Лисий просто не може не чути, з яким шаленим гуркотом хробак проламується крізь товщу землі, як наздоганяє і як, стрімко змінивши напрямок руху, вискакує на повітря.

Весь відчай, який іще вчора заполонив душу, повернувся. Губченко зрозумів, що це лиш питання часу. Уникнути зустрічі з цією машиною смерті не вдасться нікому. Щоправда, з’явився у цьому розпачі й світлий, хоча й далекий вогник. Окрім розміреного бігу Лисого він чув і кроки його друзів, хоча й віддалені, приглушені, не такі ясні. Ті пробиралися лісом, тож хробак навіть не зважав на ці звуки. То було далеко, збагнув Губченко, то було там, за потужним корінням живих дерев, туди непросто пробитись. А головне, до тих людей хробак, схоже, не мав такої ненависті, як до цього хлопця.

Такого сильного почуття Губченко раніше навіть уявити собі не міг. Люди так ненавидіти не вміють. Мабуть, і всі інші ссавці — теж. Але хробак не був ні ссавцем, ні птахом, ні навіть земноводним. Він стояв на значно нижчій сходинці розвитку. Простота почуттів полягала не в тому, що вони слабкі, а в тому, що вони не мали відтінків. Голод — шалений, страх — нездоланний, ненависть — люта. І з кожною невдалою спробою зловити ворога вона ставала дедалі лютішою, просто-таки засліплювала. Губченко відчув, що тремтить, що страх перед цим нездоланним психологічним тиском заповнює кожну клітину мозку, всього тіла.