Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 13

У санітарній зоні

Тут не могло бути нічого небезпечного. Це тільки відходи. Вся ця маса внизу — сто разів перероблені відходи, в яких немає жодної живої клітини. Просто не може бути.

Так заспокоював себе Губченко, разом зі Спідюком рухаючись по легкому містку. Та все ж не міг позбутися страху. Схоже, й Спідюк почувався не дуже комфортно, хоча для нього це просто робота.

Було не темно, хоча й яскравого світла світильники, розташовані високо під банею, не давали. Ззовні дзеркала, що вкривали зону, нагадували звичайнісінькі люстра, через які цілком могли пробиватися бодай несильні сонячні промені. Уже тут, у зоні, Губченко збагнув, що світло тут зовсім не потрібне. Більше того, воно може бути шкідливим: він не хімік, але розумів, що навіть у цій інертній масі під ногами сонячне світло може викликати якусь реакцію. І ця реакція цілком може бути несподіваною.

Спідюк упевнено йшов містками, що на перший погляд нагадували лабіринт, як у древньому монастирі; він переходив з одного на інший, потім на ще один. Маршрут, очевидно, Спідюк вивчив заздалегідь. Містки з відходами ніде не контактували, тож були надійні. Втім, припускав Губченко, в повітрі, яке їх оточувало, було стільки отруйних і агресивних газів, що й вони могли з часом роз’їсти ажурний метал містків. Мабуть, про цю можливість також думали, коли їх створювали.

Ох і настворювали! Труби, з яких у зону вливалися відходи, звідси, згори, виглядали крихітними, але Губченко здогадувався, що діаметр у них дай Боже, не менше двох-трьох метрів. Із цих рогів достатку безперервно витікала й повільно розпливалася густа маса — екскременти цивілізації. В них не було ні білків, ні жирів, ні вуглеводів — тільки те, що вже не піддавалося переробці, з чого вже не можна було добути нічого корисного. Мабуть, мине кілька десятків років, і люди навчаться розкладати на атоми й цю отруйну масу, перетворювати її на щось корисне. А поки що звалюють у санітарні зони, герметично відгороджені від стерильно чистого, сонячного світу.

Подорож була довга. Закутий у герметичний скафандр із багатьма системами захисту, Спідюк не міг рухатися швидко. Якби не психологічне напруження і страх — хоч і безглуздий, як розумів Губченко, бо йому особисто нічого не загрожувало, — все це вже давно набридло б. Він ладен був повернутися в свою затишну комірчину, та все ж цікаво, що трапилося, що там, у центрі зони, рухалося, звідки могли з’явитися «тектонічні явища».

Білі містки ніби аж сяяли у тьмяному освітленні, на тлі моря бруду. Цей контраст був нестерпний. Невже таке відділення чистоти від сміття, добра від зла може привести до чогось путнього, думав Губченко. Чистота вимоглива, плинули його думки. Чистота вимагатиме невпинного очищення, створюючи дедалі більше бруду. Ще через сто років ці санітарні зони займуть половину земної суші. А потім що?..

А який вихід? — сам собі заперечив Губченко.

Що ближче підходили вони до центру зони, то напруженішим ставав Спідюк, його хвилювання передавалося незримому супутникові.

І тут Губченку здалося, що темна маса внизу тяжко ворухнулася. Зрештою, нічого дивного, відходи в гігантському резервуарі постійно поповнювалися. Вони не були рідкі, але не були й сухі, тож мусили рухатись. Але якось не так. Йому здалося, що це був не зсув усієї маси, а якийсь окремий порух в одному місці. Звісно, такого не могло бути, якщо… Якщо справді то не «тектонічне явище».