Читать «Землянка» онлайн - страница 103

— Давай, браток, пополуднуєм, — сказав Олесь. — Мама поклала щось тепленьке.

Лесь розсотав білий вузлик, розгорнув його на лопушині. А там!… Молода картопля, зварена в мундирах, навіть не прочахла. Два ока цибулі. Яшні маторженики — з нового врожаю, пахтять олією. Що то літо! Аби дожив до першої городини — не пропадеш. Накує зозуля тобі повну пазуху років.

На зелені трохи відпаслися хлопці. Вовка був так запався — остюк остюком. Лице мов кулачок, щоки ямами, аж зуби світяться. Та ще смуглий — геть немовби зчорнів. А це крізь сивий пушок хоч пробилася краплинами жеврінь. І очі, великі темні очі під тінястими віями налилися теплом, як стиглі терносливи. Олесь, він ще помітніше змінився: покруглішав, повну мордасю наче сметаною змазали, губи ще пухліші стали — є чим трусить Зайценкові!

Хлопці умняли картоплю, маторженики, закусили диким пасльоном і, веселенькі, з чорними від ягід ротами, затягли «Не плач, мамо, не горюй». Потім Олесь згадав, що сьогодні раненько бігав до школи. Така хатка, така хатка вийшла — замилуєшся. Стіни високі, три вікна до сонця, на ганку плаху кам’яну поклали, велику — хоч танцюй на ній. Вже й очерет завезли для покрівлі. І знаєш, Вовко, що він придумав, Олесь? Напише гасло. Виведе червоним над дверима: «П’ятірка — твій подарунок фронтові!» Правда, здорово?

«Що там казать! — Вовка на повні груди вдихає чебрецеві пахощі. — Все, все буде здорово!» Дзень-дзелень! — закалатає дзвоник, дітвора сипоне до школи; в лункий, повний сонця клас зайде вчителька, молоденька, привітна, як Ольга. «Добридень! — скаже, — з навчальним роком вас, діти фронтовицькі». І вони гаркнуть по-бойовому: «Служимо Радянському Союзу!» Може й не так, може, ще красивіше… Вовка з Лесем будуть за однією партою, попереду Надійка, щоб видно її русяві кіски. А Мишко…

Розмова раптом перекинулась на останні події в селі. Після того, як Федьку забрали, сказав Вовка, я таки навідався до Мишкової землянки. Заглянув туди — остовпів. Долівка зрита, сморід, трухла солома навалом. На плиті махорка врозсип, жовте сало в ганчір’ї (мабуть, з Кудимових сховів), шмаття німецьких газет. А на вугольках — тріски від шаблі… тої, що з лев’ячою гривою. Напаскудив кнуряка ще й шаблю Мишкову зламав…

— Чого він туди заліз? — лякливо одвісив Лесь товсту, з прорізом посередині губу.

— Там чортополох, як ліс, землянка забута… думав, ніхто, не знайде.

Вже давно відскакали вихори за обрій, лиш де-не-де на потемнілих горбах вітер гнав хмари пилу. Меркле сонце нерухомо повисло на сірому граніті неба. Кульбабами розсипались кози по видолинку. Хлопці лежали на обваленому хребті старого бліндажа. Лесь зітхнув і вголос подумав: аби не вбило Мишка, то він би жив, поправився б зараз, і Лесь подарував би йому молоду кроличку.