Читать «Землянка» онлайн - страница 102
Віктор Близнець
Земля поглинула їх.
Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.
— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.
— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.
Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:
— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…
— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?
— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.
Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: «Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв».
Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.
Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.
Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.
Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.
* * *
В степу гуляли вихори.
То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на твердому, шугає далі. Трапилась піщана залисина — ух, і зареготала круговерть, і давай, давай мотать, на веретено накручувать шлейфи дрібного пилу, клоччя сухої трави, всяке сміття; та мало усього — полетів бур’ян з корінням, якісь цурпалки, воронячі гнізда.
Виріс над степом гігантський чорний стовбур; він сягав шапкою під хмари, дедалі шаленіше розкручувався, і вже, здається, й небо, й земля, й саме повітря закружеляло в дикому танці.
Там, де проходив смерч, гула, вгиналась рівнина.
Погарцювавши в степу, вихор падав за обрій.
— Он ще одна свічка, — показав Лесь на долинський шлях.
Мов п’яний парубійко — «Гоп, мої гречаники!» — збивав куряву на шляху молоденький вихорець, що саме розходився. Він дріботів до ячмінного поля; там попід краєм загінки лежав свіжий валок — криничуватці пробували на вибір косити хліб.
— Розкида валки, бешкетник! — нахмурився Вовка, слідкуючи за вихрястим жигунцем. Але той, слабенький, заплутався в лободі, смикнувся, було, з гущини та й полетів сторчака. Пух! — лиш димок полетів за вітром.
Хлопці, що блаженно розтяглись на траві, зачудовано позирали в глибінь долинського степу. Ждали, чи не з’явиться ще якесь диво. Але тихо стало навкруг. З бляклого сірого неба, здавалось, сіявся додолу шерхотливий пил. Аж потріскувало сухе наелектризоване повітря. Наступала пора швидкоминучих літніх гроз. Ну й що, хай собі гримкотить вогняна колісниця! Настрій у хлопців піднесений. Бо це ж неділя, і Леся з обіду відпустили до Вовки, і вони вдвох раюють на вольній волі.