Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 188

– Гранати! – крикнув я Понамці. Вона дістала кілька гранат і кинула одну за одною. По ній стріляли з катерів. Я знову намагався поцілити в кулеметника, але тут почав стріляти другий кулемет. Вибухи гранат. Два перших човна з десантом, що були вже біля берега, перевернуло. Я поплазував до одного з паничів. У нього за спиною був гранатомет. Зараз панич лежав мертвий. З великою діркою у голові від кулеметної кулі. Я припав до землі, зняв гранатомет. Кулеметом продовжував сікти берег. Понамка кинула ще дві гранати, вже з нового місця. Обидва кулемети зосередилися на ній. Це дало мені кілька секунд. Я трохи підвівся, прицілився, вистрелив і впав. Втиснувся у пісок. Вибух. Радісні крики, здається, влучив. Але почалася стрілянина з берега. Декому з нападників вдалося висадитися. Їх підтримував кулемет. Другого гранатомета я не бачив. Але бачив ще кілька гранат. Кинув їх у бік берега. Вибухи, крики. Потім стало чутно гуркіт, що віддалявся. Стрілянина стихла, я трохи почекав, потім обережно підняв голову. Побачив, що кілька човнів нападників пливли геть. Кулемет ще дав кілька довгих черг, потім катер теж відплив. Паничі підхопилися, побігли до берега, де добивали поранених і збирали зброю. Я шукав Понамку. Ага, ось і вона. Її присипало піском від вибуху гранати, яку кинули нападники. Жива. Я присів біля неї.

– Як ти?

– Добре, – кивнула вона, спробувала підвестися і впала. Була контужена.

Починало сутеніти. Почувся стукіт копит.

– Ну що тут? – це був голос Непийпива. І майже водночас стало чутно гуркіт літаків. Я підхопив Понамку.

– Треба відійти! Зараз залізні птахи кидатимуться вогнем!

Потягнув Понамку за собою, ніхто з паничів не послухався мене, аж поки Непийпиво не наказав відступити до лісу. Дуже вчасно. За хвилину два літаки випустили по берегу кілька ракет і посікли все з кулеметів. Ми не відповідали.

– Пан Набока поранений! – сказав я Непийпиву. – У розбитій залізній птасі є ліки. Ми поїдемо за ними. Зезвольте.

Він знов подивився мені в очі. Я вже навчився витримувати його погляд.

– Зезволяю! – кивнув Непийпиво. Призначив головного на пристані, бо чужинці могли атакувати ще раз.

Я ледь посадив Понамку на коня. Вимушений був сам сісти з нею, щоб притримувати. Ми поїхали. Я почув, що летять гелікоптери. Добре, що вже було темно, а так би посікли нас серед поля. Вони почали сікти, але не нас, а лісок, де сховалися паничі, які втекли з Застави. Мабуть, таки вирахували їх по рації.

Несподівано попереду запалав вогник. Я спочатку злякався, а потім здогадався, що це світлова шашка з аварійного набору. Здається, наш полонений пілот добіг до збитого гелікоптера і тепер подавав сигнали, щоб його забрали. Який молодець! Я поїхав прямо на світло. Гуркіт гелікоптерів маскував тупіт копит, то полонений до останнього не чув нашого наближення. А потім вже було пізно. Я стрибнув з коня і приставив пілоту шаблю до пуза. Він підняв руки. Я вдарив його ногою нижче пояса. Він скрутився і впав на пісок. Я зв’язав йому руки.

– Красю, що зі мною? – це Понамка злізла з коня, ледь трималася на ногах.