Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 177

– І для чого вони?

– Ці для розвідки, але є й такі, що можуть кидатися вогнем та вбивати. А що, раніше таких тут не літало?

– Ні. Тільки останні дні. Майже з усіх куренів сповіщають, що зочили се.

– Майже з усіх? То Січ уважно вивчають, – кивнув я.

– Хто? – Непийпиво підозріло подивився на мене.

– Я не знаю, але думаю, що скоріше вороги, аніж друзі.

– Звлаща багато їх над Заставою. Звідти ознаймили, що лічать їх десятками. Тому я і вирішив овамо поїхати.

– Логічно, що саме там малих залізних птах багато. Вони летять уздовж ріки Снів, а вже від Застави розлітаються по Січі. Треба попросити людей із Застави спробувати збити таку штуковину. Ну, валчити.

– Валчити? Як? – спитав Непийпиво.

– Узяти той мушкет, яким я стріляв у чужинців. Краще кілька. Поставити людей на стінах і чекати, коли ці штуковини будуть повертатися. Потім нехай стріляють. Якщо поцілити хоча б кілька разів, ця штуковина впаде.

– Коли приїдемо, підеш на стіни, – сказав Непийпиво.

– Поки ми приїдемо, вони вже можуть полетіти.

– Тоді завтра.

– А завтра вони можуть не прилетіти, бо все розвідали.

Помітив, що Непийпиво роздратувався від того, що я не погоджувався з ними, а тримався своєї думки. Втрутилася Понамка.

– Крася має рацію. Було б краще збити таку штуку вже сьогодні.

– Добре. Тоді завітаємо до куреня Соломахи, і я розкажу се!

Непийпиво вдарив коня п’ятами і зірвався з місця. Ми за ним, позаду слуги з мулами. Непийпиво був злий. За деякий час сповільнив хід. Я теж, щоб не наближатися до нього.

– Їдь сюди! – нарешті наказав він.

– Слухаюсь! – ось я вже був поруч з ним.

– Що вони розгають тут?

– Не знаю, але зазвичай так роблять перед нападом. Перед бранню.

– Це ті ж самі, яких вабоїли біля Застави?

– Навряд чи. У тих були лише мушкети, але не було залізних птахів. А ото раніше, коли бачили великих залізних птахів, що тоді відбувалося? – згадав я про те, як над Січчю вже літали гелікоптери.

– Вони літали і звенділи бидло. Із кожного куреня по два-три раби.

– І для чого? – запитав я, хоч джура не мав запитувати. Але Непийпиво не звернув уваги.

– Чужинці охоче купують бидло, а то, мабуть, схотіли зберегти пінязі.

– Але ж вони могли вкрасти значно більше в одному місці. Напасти на сотню рабів, перебити охорону і набрати рабів, скільки схочуть. Для чого літати по всій Січі і хапати усього по два-три раби?

– Ти мене истязати будеш? – нарешті розгнівався Непийпиво.

– Брате, заспокойся, – сказала Понамка, яка уважно слухала. – До чого ти ведеш, Красю?

– До того, що чужинці поводили себе дивно, якщо вважати, що крали рабів просто, щоб вкрасти.

– А для чого ж тоді вони крали? – Понамка теж трохи занервувала.

– Я не знаю, – зітнув плечима.

– Ти тільки отруту у вуха підливати вєстиш! – рикнув Непийпиво.

– Вибачте, пане, я мовчу.

Я трохи відстав, боявся Непийпива. По дорозі зустріли натовп рабів, яких гнали, щоб заселити спорожнілі сараї куреня Мухи. Кілька сотень рабів, розбиті на п’ятірки. Кожен слуга вів по три п’ятірки рабів. Кілька паничів і з десяток джур для охорони. Слуги зігнали рабів з дороги, щоб пропустити нас. Паничі трохи поговорили з Непийпивом, і ми поїхали далі. Невдовзі ми були у курені Соломахи. Нас запрошували пообідати, але Непийпиво відмовився, сказав, що поспішає. Забіг до башти, щоби зв’язатися з Заставою. Я попросив чаю. Коли зчинився шум на стінах.