Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 187

— Дивіться! Глядіть! Що це таке?

Чорна свіжа шапка землі ворушилася, швидко росла, розсипалася маленькими грудочками. Хтось ізсподу — це видно було всім — копав собі нору далі; мабуть, тікав, рятувався, поспішно вигортав землю, і от — запищали всі, одступилися — різкувато гребонув і показав на світло… білі розчепірені кігті. Навіть широку лапу показав, щетинисту. Та, ніби злякавшись світла, швиденько зашпортався і почав загортати себе землею.

Тоді в гурті й загаласували всі:

— Кріт, зінське щеня!

Цим дітлахам, що товклися тут, на лузі, слово «зінське щеня» було таке ж страшне й цікаве, як голопуцьки, сопухи, болотяні ночовики. А я питаю себе: «Хто й коли назвав крота «зінським щеням»?» У Росії кажуть «слепыш» — ну, це зрозуміло: кріт живе під землею у вічній темряві. А зінське щеня? І чого саме зінське? І чого на вреднющих дітей кажуть: зле, як зінське щеня? Або ще говорять: диви, сікається, мов зінське щеня.

Дехто з малих дубечанців, та навіть Санько і старший у гурті Голованчик, звикли думати, що крота насправді нема, що його просто вигадали люди. Воно так, хто бачив живого крота, хто його ловив, приносив додому? Та й чи можна повірити, що є на землі таке дивовижне створіння — зовсім сліпе, без очей? І що весь час воно живе під землею і ніколи не виходить на світло? Розумієте — ніколи! І що їсть воно корінці, й хробачки, і там же, під землею, народжує дітей, і діти його теж ніколи не виходять на світло? Ні, ви могли б так жити — в глухих підземних норах, в тісноті, в темряві, де не повернутися, ні чхнути, ні сісти, і куди нема ні входу, ні виходу?

Мабуть, саме тому, що для багатьох у Дубечні зінське щеня — істота дивна й страшнувата, істота нічна, утаєна, то й розповіді про неї ходять неймовірні. Пригадується одразу шкільна історія. Стара Куманиха (вона сторожувала коло школи) пішла якось під вечір у сад, щоб викопати молоденьку сливку для свого двору. Та тільки загнала лопату — і тут не сливку вивернула з коренем, а зле роздратоване зінське щеня. Воно було таке розлючене, що пирскало, шипіло і тут же давай кидатися на стару жінку, просто під ноги їй. Куманиха злякалася, кинула лопату, і сливку, і свої рукавиці — та бігом додому. Оце, може, з Куманихи і повелося говорити: зле, як зінське щеня.

Та дехто, навпаки, казав, що кріт — тварина сонна і дуже плохенька, чіпати його зовсім не можна, бо як тільки витягнеш з-під землі, він одразу клякне й вмирає, не терпить сонця. Хазяйновиті тіточки з підлісного хутора любили розповідати зовсім інші історії. Про те, як забрався кріт до них у город і попідривав їм усю картоплю, наче гострим ножем усі корінці попідрізував і бульбу посік надвоє!.. Ось тоді не витримував балачок, чмихав, сердився наш дід Яким і перебивав:

— Не плещіть язиками! Скільки живу, не пам’ятаю, щоб кріт підривав картоплю, та ще й сік — він її зовсім не їсть. Краще кабанця свого зачиняйте, щоб не гасав у вас і в людей по городах…

Одне слово, скільки язиків, стільки й розмов. А хлопці знали про крота одне. Як тільки наставала рання весна, мати Санькова і мати Майкова давали їм відерця у руки и посилали на луг: