Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 185

— Ну що ж, за діло, хлопці, — сказав Гаркавка.

Витяг з-під пахви скручений у трубочку згорток, розв'язав його і легенько струсив пилюгу. Хмарка пилу одлетіла геть, і тоді на лагідному вітрі розправилося трубою і затріпотіло в Гаркавчиних руках біле полотно, посмуговане впоперек чорними смугами. Воно трохи скидалося на матроську тільняшку, тільки смуги на ньому були широкі, густо пофарбовані чорною фарбою, і рукав цей — Санько добре знав, бо не раз літав на Ані — видно льотчикам здалеку в небі, ще на підході до аеродрому.

Поки Гаркавка прив’язував якісь мотузки до «зебри», Санько задер голову і лупав очима вгору. «Як же туди лізти, на самий вершечок? — питав він себе. — Дряпатися на щоглу, хапатися руками й ногами, як папуаси, коли лізуть на пальму? (А дертися, відчував Санько, доведеться, мабуть, йому, бо він найменший і найлегший серед них трьох). Та ні, навряд чи заберешся туди — щогла тонка, як свічка, і гнеться навіть од вітру».

А Гаркавка мудрує щось своє. Підходить до щогли і пробує похитати її рукою. Висока жердина легенько хитається, піддзвонюють дроти, натягнуті від неї в три боки до землі.

— Несіть каміння сюди, — глибокодумно мовить Гаркавка. — І лопату давайте, он вона там, під кущем.

Справді, під кущем прихована у Гаркавки штихова лопата, ломик і навіть купкою лежить бите каміння. Бачите, все наготовив, приховав хазяйновитий Гаркавка! Ми крекчемо, ми тягнемо з Майком чимале каміння, каже Санько, а комендант укладає сірі кругляки, трамбує, стукає держаком лопати, а тоді ще ногами топче і пробує: «Чи міцно стоїть щогла?»

Здається, задоволений.

— Годиться, — обтрушує пісок з колін; супить у небо колючі брови.

Тепер він спинається на стовпець, забитий під щоглою, витягує вгору свої коротенькі руки. Тягнеться і ніяк не може дотягнутися до якогось залізного грибочка.

— Держи мене! — гукає Майкові.

Майка й просити не треба. Аж вгруз бідолаха в пісок. Плечем, усім тілом підсаджує низенького коменданта, так навалюється, наче хоче повалити і його, і всю цю благеньку хитку споруду.

— Ага! — второпав нарешті Санько. — Он коліщатка на щоглі і дві дротини натягнуті, вони пересовуються туди й сюди, вгору-вниз. Це як на флагштоці в піонерському таборі або як десь у президента перед палацом, де вивішуються прапори.

Натужившись, Гаркавка зачіплює «зебру» на маленькі гачечки, туго прив’язує до дротини. І саме вчасно. Бо Майко посковзнувся в піску, чи що, крикнув: «Дер!.. ой!.. жіться!..» — і впав на коліна, а на нього і через нього полетів у пісок Гаркавка. Та все обійшлося благополучно, засміялися навіть разом. Хлопці кинулися і подали вдвох Гаркавці картуза.

Лице у Гаркавки було червоне од натуги, але, як завжди, — поважливе і серйозне. Він підсмикнув козирок.

— Музику! — кивнув хлопцям.

Голованчик і Санько Білововк разом підняли труби — і міддю, дзвоном, розлогою луною озвалося небо, зітхнули, відгукнулися стиха оповиті синім туманом луги і ліси за Десною.