Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 188

„Принесіть землі з кротовиння для квітів. Та не ганяйте там, а швиденько збігайте."

Справді, чорне, перетерте на дрібні грудочки кротовиння щось мало в собі чудодійне: дуже гарно росли в ньому хатні квіти. Як з води, тяглися вони вгору і на літо заплітали всі шибки у вікнах.

Та повернемося на луг, куди прибігли Гаркавка з старшими хлопцями.

Ще й не віддихавшись від марафону, вони протислися до гурту і теж носами туди: що? де? звідки воно взялося?

Майко довго не роздумував, піддав ногою той свіжий горбик землі і під скрик «Не тре!», «Вкусить!» геть до самого споду перевернув кротовиння.

В гурті охнули і вклякли. Мовчки, з німим здивуванням втупилися очима в те, що викотилося з кротової купи. На землі лежало щось невелике, дуже сумирне й сумне на вигляд і зовсім безпомічне! Кріт! Аж ось він який! Їй-право, дуже смішне створіння, крапельку на діда Якима схоже. Здається, зараз воно крякне і скаже дідовим голосом:

— Киш із баржі! Купайтесь собі, не лазьте тут!

А очі? Є в нього очі чи нема? Справді, нема, видно лише навіть не щілинки, а рубчики, де колись були очі.

— Гля, гляньте, — хтось штовхнув Санька, — і вух у нього нема. Як же він чує? А кажуть, дуже сильний слух, метрів за сімсот кроки людини вчуває.

Та всіх найбільше здивували передні лапи у крота. Вони були наче розплескані і вивернуті трохи вбік, скидалися на ноги-ласти. Такими лапами, та ще з твердими кігтями, дуже зручно, мабуть, рити і вигрібати землю.

Зінське щеня поворушилося, повело вусатим хоботком, а комусь здалося: «Зашипить! Кинеться — просто у вічі!» З-за спини хтось замахнувся сікачем і, може, рубонув би із свистом, навпіл розсік би оте безневинне розпластане на землі створіння. Та Гаркавка перехопив руку малого бузувіра:

— Та ти що, здурів! Ану геть звідси, розступіться! — він сердито відштовхнув дітей. — Ви що, не бачите? Не боятися, а берегти його треба! Кріт — він же личинки їсть, безліч комах, шкідників поїдає в землі. Він друг людини, він санітар лугів і лісів наших. А ви?!

Гаркавка важко задихав і крутим поглядом обвів свою команду, мовби не вірячи, що його помічники здатні на таке варварство. І всі побачили, що у їхнього коменданта очі бувають аж білі, з чорною хмарою на споді, з вогнем, — мабуть, саме в такі хвилини, як зараз, коли комендант вривається в гурт і розштовхує зчеплених до бійки «арештантів» або «Стій! Назад!» — кричить патлатим, отим п'яним з ночі, що не раз пробували лізти в його будку на острові. Тоді Гаркавка стає інший, малий, наїжачений і, здається, готовий на все — кидатися на ножі.

Хлопці сопіли, хто винувато, хто спантеличено, а Гаркавка кліпнув сердито оком на землю:

— Ну що, не бачите самі?

Тихо й сумирно лежав біля розкиданої купи бідолаха кріт. Якось печально він водив носом, принюхувався до чужого світу, мабуть, шукав, де його нора і куди б йому сховатися від злючого світла, від тупоту людей, від різких голосів. Йому скоріше під землю б, у свою прохолоду, в пухкий затишок, в царство спасенної темряви, де завжди вогко, де пахне солодкими корінцями і де чути лише, як попискують, шарудять малі хробачки у гніздах.