Читать «Завдання Героїв» онлайн - страница 13

“Я можу зробити все і нічого. Твоя доля вже була написана. Але від тебе залежить чи обрати її”.

Тор не розумів.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торові в обличчя. Тор стояв усього лише у кроці від Аргона, і енергія друїда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив він. – “Не відмовляйся від неї”.

Тор розплющив очі. Його доля? Важлива? Він відчув, як його наповнює гордість.

“Я не розумію. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажіть мені більше”.

Аргон зник.

У Тора відвисла щелепа. Він роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уяві? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледів ліс. З цієї точки на вершині хребта він міг бачити далі, ніж раніше. Вглядаючись у далечінь, він помітив рух. Він також почув шум, і подумав, що це його вівця.

Він побіг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через ліс. Поки він біг, думки про зустріч з Аргоном не покидали його. Тор не міг повірити, що це сталося. Що міг робити тут Королівський Друїд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що він мав на увазі, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозуміти те, що трапилося, тим менше він розумів. Аргон застеріг його від продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли він пішов, у Тора посилювалось відчуття, що ось-ось має відбутися щось важливе.

Він повернув за ріг і застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усі його нічні жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, і він зрозумів що зробив смертельну помилку, зайшовши настільки далеко до Темного Лісу.

Навпроти нього, заледве за тридцять кроків, стояв Сиболд. Це був найстрашніший звір Темного Лісу, а, можливо, й цілого королівства – величезна, м’язиста істота, розміром з коня. Тор ніколи раніше його не бачив, але чув легенди. Він нагадував лева, але був більший, ширший, його шкіра була насиченого червоного кольору, а очі світилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колір шкіри з кров’ю невинної дитини.

За все своє життя Тор лише кілька разів чув про зустріч з цим звіром, та й то були сумнівні чутки. Можливо, це було пов’язано з тим, що нікому не вдавалось вижити після такої зустрічі. Дехто вважав Сиболда Лісовим Богом та провісником. Провісником чого, Тор і гадки не мав..

Він обережно зробив крок назад.

Сиболд стояв з напіввідкритими щелепами, з його ікол капала слина, він дивився своїми жовтими очима. З його рота стирчала Торова блудна вівця: вона з останніх сил мекала, звисаючи головою додолу з пащі хижого звіра. Вона була вже майже мертва. Здавалось, Сиболд отримує задоволення, повільно вбиваючи тварину.

Тор не міг стримати крик. Вівця безпорадно дригалася, і він відчував свою відповідальність.

Першою думкою Тора була втеча, але він вже знав, що це марна справа. Звір бігає швидше за будь-кого. Спроба втечі лише розізлить його. І Тор не може так просто залишити свою вівцю вмирати.

Він застиг від страху, але знав, що він має щось зробити.