Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 49

А вовк із дитячої пам’яті досі дивиться сумно, повертає голову і йде в ліс.

Духовність буденного у світі Пелагеї

Смачне від дідка і бабусі

Бабуся Пелагея вміла готувати. На жаль, рецептів її страв я не запам’ятав, просто ласував ними. Як ми, внуки, любили гарбузову кашу чи щавлевий борщ! Бабуся називала їх – динькова каша і щавушний борщ. До щавуха додавалася ранньої весни молода кропива. А ще нарізана кропива поливалася олією – смакота! То були особливі за смаком страви. Бабуся сміялася: секрет у тому, що в горщику (гладишці) полив’яному вару кожну просинку (до каші) й щавусинку (до борщу) прошу, щоб смачною для вас була, а ще мені дідок помагає.

Дідок – то був домовик, який жив чи то в комині, чи за комином на горищі, та скільки не навідувалися на горище (гору), тоді як цікавість пересилювала страх, та дідка (маленького чоловічка з довгою бородою), котрий оберігав хату, так і не побачили. Правда, ми з братом Іваном хвалилися один перед одним, що поодинці бачили дідка, та, гадаю, брат, як і я, фантазував.

А бабуся казала, що дідок може й нашкодити, і помогти. Треба його розуміти, а часом і насабанити, то й послухається, ни шкодитиме, нічого в домі не перекидатиме. А ще любить, як із ним лагідно розмовляють. Отоді й підказує, коли горщика з печі виймати, а чєсом з коминка й травинку для смаку ци солодку крупинку кине. А як страва збігати має (той же борщ чи молоко), то дідок кректати починає, сердиться на недогадливу хазяйку.

Ми приходили обідати, іноді й снідати, до бабусі на хутір, навіть коли жили з батьками вже в селі. І бабуся часом приносила в село загорнуту в кофтину чи одіяльце страву. Не того, що вдома в нас не було чого їсти, а така вона вже була, бабуся. А ще, пам’ятаю, як, пасучи корів, коли приходила черга, не міг дочекатися, коли бабуся принесе на пашу кашу чи борщ. Чи, може, бульбу зі шкварками або затиранку з салом чи олією, млинці (млини, пляцки, казали в нас у селі, а згодом уже на російський манер – блюни), рибну юшку, борщ червоний (в нас казали – буряковий), яєшню на салі з квашеними огірками чи помідорами, квашену капусту з яблуками, грушки, запечені в тісті, граблівки (тонко порізані шматки сала, а між ними кісточки), житні хрустівки (чи хрустячки) – грінки, посипані часником, цибулею й петрушкою. А ще узвари (з яблук, слив, груш, калини), трав’яні чаї. Бабуся казала, що головне при приготуванні – вчасно всадити в піч й так само вчасно вийняти.

– То все дідок помагає, – усміхалася, – він знає, коли витягати.

Гадаю, що велику роль справді відігравало те, що страви (каші, борщі й інші) готувалися переважно в полив’яних горщиках, на особливій, виготовленій сільським майстром пательні, варилися і смажилися в печі на дровах або посеред жару на внутрішній пічній черінці. Ну, й не менше значила бабусина майстерність. І мабуть, багато важив отой бабусин кулінарний, хазяйський (хазяячий, як у нас кажуть) талант. Що кому дано…

Усе ж наведу поради бабусі Пелагеї, які вона давала іншим жінкам (захопленим її майстерністю) щодо приготування страв: