Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 34

Дядько Джеймс вирішив, що розмова знизилася до банальних пліток. Він спробував підняти її рівень, розпочавши абстрактну дискусію «про найвище щастя». Всі мали розповісти, що вони вважають «найвищим щастям».

Тітка Мілдред думала, що найвищим щастям для жінки є бути «кохаючою і коханою дружиною й матір’ю». Тітка Веллінгтон вважала, що таким щастям є подорож по Європі. Олів — що це бути такою великою співачкою, як Тетрацціні. Кузина Гледіс скорботно зауважила, що найбільшим щастям для НЕЇ було б повністю звільнитися від невриту. Тітонька Джорджіана понад усе хотіла «повернути свого любого покійного брата Ричарда». Тітка Альберта туманно висловилася, що найбільше щастя — це «знайти поезію життя», і одразу ж дала кілька розпоряджень покоївці, щоб нікому нічого не пояснювати.

Місіс Фредерік заявила, що найбільшим щастям є присвятити своє життя любові та служінню іншим, а кузина Стіклс і тітка Ізабель згодилися з нею (тітка Ізабель мала такий ображений вираз, наче місіс Фредерік випередила її в останню мить).

— Всі ми дуже схильні, — вела далі місіс Фредерік, не даючи відібрати собі таку гарну можливість, — жити у самолюбстві, бездуховності та у гріху.

Решта жінок почулися так, наче це їм докоряли за приземленість їхніх ідеалів, а дядько Джеймс здобув певність, що рівень розмови здійнявся аж надто високо.

— Найбільше щастя, — раптом невлад сказала Валансі, — це чхнути, коли хочеться.

Всі сторопіли. Ніхто не зважувався промовити й слова. Чи ж Валансі хотіла пожартувати? Це було неймовірним. Місіс Фредерік, що потроху заспокоювалася, коли обід йшов своєю чергою, а Валансі не чинила ніяких вибриків, затремтіла знову. Але вона зміркувала, що обачніше буде не озиватися. Дядько Бенджамін не був таким обачним. Він кинувся туди, де місіс Фредерік боялася ступити.

— Досс, — усміхнувся він, — яка різниця між юною дівчиною і старою панною?

— Одна весела і турбот не знає, а інша плаче та зітхає, — відповіла Валансі. — Дядьку Бене, ви вже з п’ятдесят раз загадували цю загадку, наскільки я пам’ятаю. Якщо вам це так НЕОБХІДНО, то, може, спробуєте якусь нову? Бо це така помилка — даремно когось смішити.

Дядько Бенджамін збовванів. Ніколи в житті він, Стірлінг, «Стірлінг і Фрост», не чував подібного. І то ще від Валансі! Він розгублено оглянувся, намагаючись зрозуміти, що про це думають інші. Але всі наче дивилися в порожнечу. Бідна місіс Фредерік заплющила очі. Її губи рухалися, тремтячи, — як при молитві. Можливо, вона й справді молилася. Ситуація була настільки безпрецедентною, що всі почувалися ні в сих, ні в тих. Лишень Валансі далі спокійно їла салат, наче нічого й не сталося.

Тітка Альберта, рятуючи свою гостину, занурилася у розповідь, як то її недавно укусив собака. Дядько Джеймс, щоб підтримати тітку Альберту, запитав, де саме вкусив її пес.

— Трохи нижче католицької церкви, — відповіла тітка Альберта.

Тут Валансі пирснула. Ніхто більше не сміявся. Що ж тут смішного?

— Це така частина тіла? — спитала Валансі.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено спитала тітка Альберта, а місіс Фредерік уже ладна була повірити, що всеньке життя намарне служила Господу.