Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 121

Лусі Мод Монтгомері

Тоді — прийшла ти. Я ЗМУШЕНИЙ був повірити, що ти мене кохаєш, справді МЕНЕ, а не батькові мільйони. Ти ж не мала іншої причини виходити за особу з тою репутацією, яку мені приписували, та ще й без цента за душею. І я тебе жалів. Так, не заперечую, я з тобою одружився, бо я тебе жалів. Але тоді — збагнув, що ти найкраща, наймиліша, найдорожча маленька приятелька і подруга, яку тільки можна мати. Розумна, щира, лагідна. Ти змусила мене повірити у реальність дружби й кохання. Здається, світ знову став добрим тільки тому, що в ньому є ти, мій меде. Хотів би я вічно жити так, як ми жили. Я це зрозумів тієї ночі, коли повернувся додому і вперше побачив світло у вікнах мого дому на острові. І знав, що ти там на мене чекаєш. Після мого дотеперішнього бездомного життя — як же це чудово було, мати дім. Дім, куди можна повернутися вночі голодним і знати, що там є смачна вечеря і веселий вогонь, і ТИ.

Але я все ще не усвідомлював, що ти значиш для мене, аж до тієї миті на стрілці. Тоді це з’явилося, як спалах блискавки. Я зрозумів, що не зможу жити без тебе, що, як не встигну тебе витягнути і тебе втрачу, то й сам помру разом з тобою, одразу ж. Зізнаюся, це мене приголомшило, я наче втратив здоровий глузд. Якийсь час цілковито не розумів, що ж робити, тому повівся як осел. А до пущі мене погнала жахлива думка, що ти маєш померти. Я завжди цю думку ненавидів, але вважав, що у тебе немає шансів одужати і намагався якось це викинути з голови. А тепер постав перед фактом, що ти приречена на смерть, а я без тебе жити не можу. Минулої ночі я повернувся додому з твердим рішенням забрати тебе до найкращих у світі спеціалістів, адже щось та можна було зробити. Я відчував, що з тобою не може бути аж так зле, як запевняв доктор Трент, якщо та хвилина на залізниці навіть тобі не зашкодила. А як знайшов твою записку, — то ледь не збожеволів від щастя, от тільки трохи налякався, що ти до мене збайдужіла і пішла, щоб мене позбутися. Але тепер усе гаразд, правда, найдорожча?

Чи це її, Валансі, називають найдорожчою?

— Я не можу повірити у твоє почуття до мене, — безпорадно сказала вона. — ЗНАЮ, що це неможливо. Що з того, Барні? Звісно, ти мене жалієш, звісно, хочеш зробити все якнайкраще, щоб навести лад. Але таким способом ладу не наведеш. Не можеш кохати мене, мене, — встала і трагічно вказала на дзеркало над камінною полицею. Звичайно, навіть Ален Терней не зумів би знайти краси у пригніченому виснаженому маленькому личку, яке там відбилося.