Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 119

— Так. Але я зайшла туди не з цікавості. Я забула, що ти наказав мені туди не заходити — забула…

— Нічого. Я не збираюся вбивати тебе і вішати на стіну, нема потреби кликати сестру Анну. Тільки хочу розповісти тобі свою історію — з самого початку. Вчора ввечері я повернувся з твердим наміром це зробити. Ну так, я «старого док. Редферна син» — того, що прославився Ліловими Пігулками і Гіркотою. Чи ж я цього на знаю? Чи мені роками це не втирали?

Барні гірко розсміявся і кілька раз пройшов туди-сюди по кімнаті. Дядько Бенджамін, що причаївся в коридорі, почув сміх і насупився. Чей же Досс не поведеться як уперта дурепа. Барні тяжко опустився в крісло перед Валансі.

— Ну так. Скільки себе пам’ятаю, я був сином мільйонера. Але, як я народився, тато ще мільйонером не був. Навіть доктором не був — та й досі не є. Він ветеринар, і то невдалий. Вони з мамою жили в маленькому селі біля Квебека, у страшенних злиднях. Я матері не пригадую. Навіть її фотографії не маю. Померла, як мені було два роки. Була на п’ятнадцять років молодша за батька — маленька шкільна вчителька. Після її смерті тато перебрався до Монреалю і там заклав компанію, щоб продавати свій бальзам до волосся. Цей рецепт немовби йому якось вночі приснився. Ну і клюнуло. Гроші потекли потоком. Тато придумав — чи, може, знову побачив уві сні, — інші речі. Пігулки, Гіркоту, Мазь і таке всяке. Доки мені виповнилося десять, він уже став мільйонером, а будинок мав такий великий, що я, малий шмаркач, завжди чувся в ньому як заблуканий. Були в мене всі іграшки, які тільки міг побажати хлопець, — і я був найсамотнішою істотою у світі. Я пам’ятаю один щасливий день за все моє дитинство, Валансі. Тільки один. Думаю, що навіть тобі було краще. Тато виїхав на село, щоб побачитися з давнім приятелем, і забрав мене з собою. Я крутився собі вільно по обійстю і весь день забивав цвяхи в колоду. То був преславний день. Коли я мав повертатися до своєї набитої іграшками кімнаті у великому домі в Монреалі, то плакав. Але не сказав татові, чому. Я йому ніколи нічого не казав. Мені завжди було важко розповідати, Валансі, про те, що я ховав глибоко в собі. А я багато що приховував глибоко в собі. Я був чутливою дитиною, а як виріс у хлопця, то став ще чутливішим. Ніхто нічого не знав про мої переживання. Тато навіть не здогадувався.

Коли я пішов до приватної школи — мені було всього одинадцять, — хлопці доти топили мене у плавальному басейні, доки я не став на столі і не прочитав вголос усі реклами батькового патентованого паскудства. Я це зробив — тоді. — Барні стиснув кулаки. — Я злякався, майже потонув, і весь мій світ був проти мене. Але коли я пішов до коледжу і другокурсники спробували ту ж штучку, я не дався. Не могли присилувати мене це зробити. Але могли зробити — і робили — моє життя нестерпним. Дотепам про Пігулки, Гіркоту і Бальзам для Волосся не було кінця. Моїм прізвиськом стало «Після Використання», — бачиш, у мене завжди була густа копиця волосся. Ті чотири роки коледжу були кошмаром. Ти знаєш — або не знаєш — якими нещадними звірами можуть бути хлопці, коли трапиться їм така жертва, як я. Я мав мало друзів — між мною і тими людьми, які мене цікавили, завжди стояв якийсь бар’єр. А інші, — ті, що дуже не проти були заприятелювати з сином багатого старого дока Редферна, — ті не цікавили мене. Але я мав одного приятеля, — чи думав, що мав. Розумний хлопець, книжник, трохи письменник. Це нас зв’язувало, — я плекав певні таємні надії на цьому поприщі. Був старший за мене, я дивився на нього знизу вгору і ледь не молився за нього. У той рік я був щасливіший, ніж будь-коли раніше. А потім, — у журналі коледжу з’явився бурлескний скетч, — кусючий, висміював батькові медикаменти. Звісно, імена були змінені, але й так усі знали, про що і про кого йдеться. О, це було талановито, — з біса так, — і дотепно. Весь МакГілл реготався, аж за боки брався. Я довідався, що це він написав.