Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 118

— Скажи їй, — прошипів дядько Бенджамін крізь замкову щілину, — Редферн заявив, що не піде звідси, доки її НЕ ПОБАЧИТЬ.

Редферн нічого подібного не казав, але дядько Бенджамін вирішив, що це хлопець саме такого сорту. І Валансі це знала. Розуміла, що рано чи пізно, а доведеться їй зійти.

Навіть не глянула на дядька Бенджаміна, розминаючись з ним на сходах. Дядько Бенджамін не образився. Потираючи руки і хихикаючи, ретирувався на кухню, де добродушно запитав у кузини Стіклс.

— Чим добрі мужі схожі на хліб?

Кузина Стіклс запитала, чим.

— Бо жінки їх так само потребують, — сяяв дядько Бенджамін.

Коли Валансі увійшла до салону, то можна було її вигляд назвати як завгодно, але не гарним. Безсонна ніч учинила страшне спустошення на її обличчі. На собі мала потворну стару ситцеву сукню у коричнево-синю клітинку, всі її гарні сукні залишилися у Блакитному Замку. Але Барні кинувся через кімнату і схопив її в обійми.

— Валансі, найдорожча, — ох ти ж моя найдорожча маленька дурненька дівчинко! Що тебе вчора опосіло, що ти отак втекла? Коли я ввечері повернувся додому і знайшов твого листа, то ледве не збожеволів. Це вже було опівночі, запізно, я знав, щоб йти сюди. Цілу ніч я ходив по кімнаті. А з самого ранку приїхав батько — і я аж досі не міг вирватися. Валансі, що в тебе увійшло? Яке ще розлучення? Я не знаю…

— Я знаю, що ти одружився зі мною тільки з жалю, — сказала Валансі, слабо його відсторонюючи. — Я знаю, що ти мене не кохаєш, — знаю…

— Ти тоді до третьої ночі й ока не склепила, — мовив Барні, труснувши нею. — Це все тому. Кохати! Я тебе не кохаю! Дівчинко, коли я побачив, як поїзд мчить на тебе, отоді я зрозумів, кохаю тебе чи ні!

— О, я цього й боялася, що ти спробуєш переконати мене, наче я тобі небайдужа! — болісно скрикнула Валансі. — Ні — ні! Я все знаю про Етель Траверс, — твій батько все мені розповів. Барні, не муч мене! Я не можу до тебе повернутися!

Барні відпустив її і якусь мить дивився на неї. Щось у її блідому напруженому обличчі свідчило про її рішучість більш промовисто, ніж слова.

— Валансі, — тихо сказав він. — Батько не міг тобі всього розказати, бо він і сам цього не знав. Ти дозволиш мені все тобі розповісти?

— Так, — втомлено відповіла Валансі. Ой, наскільки ж дорогим їй він був. Як їй хотілося впасти в його обійми! Коли він ніжно посадив її в крісло, вона прагнула цілувати худі смаглі руки, що торкалися її рамен. Не могла дивитися, як він стоїть перед нею. Не зважувалася глянути йому в очі. Мусить триматися — задля нього. Знала, який він, — добрий, несамолюбний. Звичайно, зараз він прикидається, наче свобода йому непотрібна, — вона могла здогадатися, що він прикидатиметься, як тільки отямиться від потрясіння. Так її жалів, — розумів її жахливе становище. Чи ж колись було, щоб він переставав її розуміти? Але вона його жертви не прийме. Ніколи!

— Ти бачилася з татом і знаєш, що я по-справжньому Бернард Редферн. Мабуть, вже й здогадалася, що Джон Фостер — теж я. Ти ж увійшла до кімнати Синьої Бороди.