Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 116

Бути доброю і чуйною — це, мабуть, понад сили місіс Фредерік. Але вона старалася, як могла найкраще. Коли вечеря була готова, піднялася і запитала у Валансі, чи не випила б вона чаю. Валансі, лежачи в ліжку, відмовилася. Тільки й хотіла, щоб її на якийсь час залишили в спокої. Місіс Фредерік залишила її в спокої. Навіть не нагадала Валансі, що вона потрапила у таке становище через брак дочірньої поваги та слухняності. Не годиться — справді — казати таке невістці мільйонера.

РОЗДІЛ XLI

Валансі безтямно оглядала свою стару кімнату. Кімната теж нітрішки не змінилася, аж неможливо було повірити у зміни, які трапилися з нею самою, відколи вона востаннє тут спала. Ця незмінність кімнати видавалася — аж непристойною. Та сама королева Луїза вічно спускалася сходами і ніхто не впустив нещасне цуценя, що мокло під дощем. Та сама занавіска з ліловими рожами і зеленкувате дзеркало. За вікном — старий пересувний магазин, обліплений крикливою рекламою. А за ним — така сама станція з волоцюгами і фліртуючими флепперками.

Давнє життя чигало тут на неї, як безжальний людожер, що дочекався свого часу і тепер облизувався. Моторошний страх охопив її. Коли споночіло і вона, роздягнувшись, лягла в ліжко, милосердне заціпеніння минуло і вона тужно лежала та думала про свій острів під зорями. Вогні багаття — їхні домашні жартики, фрази і словечка, — розкішні пухнасті коти, — мерехтливе світло на казкових островах — каное, що ковзали по Міставіс у магії ранку, — білі березові стовбури серед темних ялин, як прегарні жіночі тіла, — зимові сніги і червоно-рожева пожежа вечірньої зорі, — озера, хмільні від місячного сяйва, — всі принади її втраченого раю. Вона не дозволяла собі думати про Барні, тільки про менш значимі речі. Думки про Барні були нестерпними.

А все ж не могла їх уникнути, тих думок. Вона його прагнула. Прагнула відчуття його рук довкола неї, — його обличчя навпроти неї, — його шепотіння їй на вухо. Згадала всі його приязні погляди, усмішки й жести, — його маленькі компліментики, — його пестощі. Вона лічила їх, наче жінка, що лічить свої коштовності, не пропускаючи жодного з першого дня їхньої зустрічі. Ці спогади були всім, що вона мала. Заплющила очі й молилася:

— Дозволь мені запам’ятати це, Боже! Дай мені ніколи це не забути!

А все-таки краще було б забути. Ця агонія туги й самотності не буде такою страшною, якщо можна буде забути. І Етель Траверс. Ця мерехтливо-відьомська жінка з білою шкірою, чорними очима і сяючим волоссям. Жінка, яку Барні кохав. Жінка, яку він все ще кохає. Чи ж він не казав, що ніколи не міняє своїх рішень? Жінка, яка чекає його у Монреалі. Вона буде найкращою парою для багатого і знаменитого чоловіка. Звичайно, Барні одружиться з нею, тільки-но дістане розлучення. Як Валансі її ненавиділа! Як заздрила! Це ЇЙ Барні сказав колись: «Люблю». Валансі задумалася, яким тоном сказав він те «Люблю», як виглядали його темно-сині очі, коли він це сказав. Етель Траверс знала. Валансі ненавиділа її за те знання — ненавиділа й заздрила.