Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 8

У відповідь я важко зітхнула й кивнула, навіть не замислюючись. Якщо для батька це так важливо — гаразд, я стану економістом, вирішила я, щоби подарувати йому другий шанс і таки втілити змарновану мрію.

Батько часто повертався з роботи мовчазний і невдоволений. Видно, його фах не давав йому втіхи. Він узагалі був надто замкненим, не вмів щиро виявляти свої емоції. Тому розмови наші були нечастими й скупими. Мені завжди бракувало відвертості й близькості між нами. Бракувало навіть його самого. Батько іноді здавався мені таким недосяжно далеким… Можливо, йому чогось не вистачало для відчуття самодостатності? А може, то я не зважувалася по-справжньому наблизитись до нього, і справа була тільки в мені? Може, то мені бракувало тієї щирості? Бо, щоби сподобатися йому, я намагалася бути такого, якою він прагнув мене бачити, а не такою, якою була насправді. Так я хотіла зробити йому приємність, хотіла, щоби він мною пишався. Іноді я розмовляла з ним, уявляючи його поряд, коли його не було поблизу, і казала те, що давно збиралася сказати, але ніколи не могла. Мої слова були абсолютно відвертими, тому ця уявна розмова здавалася цілком реальною, і я немовби була почутою.

Першого року після закінчення школи мені не пощастило. Одразу після випускного я важко й надовго захворіла на кір, а коли одужала, складати іспити було вже запізно. Для батька це була справжня трагедія. Саме тоді й нагодився дядько Роман зі своєю ідеєю. Він запропонував мені оселитися у нього, займатися з репетиторами, готуватися до вступу, а заодно й працювати у його кав’ярні. Дядькова пропозиція сподобалася не лише мені, а й моїм батькам. Отак я й опинилася в цьому місті.

Мені доводилося й раніше бувати тут, але це було у дитинстві, тож враження у мене залишилися невиразні. Я пам’ятала ратушу з годинником на центральній площі, кав’ярню, схожу на велетенського гриба, де колись ласувала морозивом, численні вулички й провулки, в яких так легко було заблукати… Тоді це місто здавалося мені, дівчинці із селища, просто величезним, і тим мене лякало…

По-справжньому я відчула його саме тепер. Було воно не настільки великим, як уявлялося колись, а радше затишним. Напрочуд гармонійно поєднало у собі гордовиту принадність міста — зверхні багатоповерхівки, які завжди легко сплутати, асфальтовані вулички, що пахли смолою, розлогий парк з випещеними деревами, лавками та літніми альтанками, привітні кав’ярні, — з теплим трав’янисто-молочним подихом села, який найбільше давався в знаки між одноповерхових будиночків зі скрипучими хвірточками і садками, де паслися кози, з живоплотом та кущами смородини й аґрусу. Хоч тут і панувала сучасність, але у карбах давнього бруку, в камінні старих будинків, у залишках напівзруйнованих мурів усе ще жив незнищенний дух старовини й історії. Чи справді це місто пахло кавою, як стверджував той дивакуватий добродій, який поцупив у мене книжку? Хтозна… Може, так пахнув затишок, що витав у ньому, його усталеність і пасторальність: накрохмаленою скатертиною, кавою з молоком, свіжими тістечками на тарілці й дріжджовими булками?