Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 6

Білявка голосно розсміялася. Поет-невдаха, котрий сидів за столиком навпроти, відклав папір і знову закурив, з цікавістю поглядаючи в бік отця-богохульника, який, наповнивши келиха, миттю спорожнив його.

— Може, воно й добре, що він таки не став священиком, — стиха проказав столяр, сидячи біля ляди й чекаючи на кухоль пива, яке я саме йому наливала. — Ви ж тільки собі уявіть, яке б то було неподобство, якби отой гульвіса й пияк і справді сповідав і причащав… Ох, не доведи, Господи, мати такого священика…

— Кажуть, він розчарувався, — прошепотіла я. — Мабуть, така поведінка — ніщо інше, як протест. А це — цілком виправдано.

— Здається, він занадто захопився отими протестами! — скрушно зітхнув столяр, беручи кухоль із пивом. — Так, що вже й сам пустився берега! А чим воно скінчиться? Він до чортиків доп’ється. Ще й ті жінки… І задля чого усі оті протести? Задля марних страждань? Жінки завдають лише страждання…

Він поволі попростував до свого столика, де на нього чекав приятель, який, імовірно, теж був столяром. З кухні визирнула Нелька, подавши мені тарілки з кашею та гуляшем для голомозого добродія з житлової контори, що читав газету біля вікна.

— Тепер ти зрозуміла? Саме тому він і уникає жінок, — кивнула вона в бік столяра, багатозначно всміхнувшись.

— Що ти маєш на увазі? — не второпала я.

— Ця бідолашна праля йому теж подобається, — заторохтіла мені на вухо Нелька, — але хтозна, чи з того щось вийде. Він уже піймав свою колишню дружину на зраді. Відтоді не має довіри до жінок.

— Прикро… — зітхнула я.

Наближалася десята вечора. Час було зачиняти, тож відвідувачі потроху розійшлися. Тільки отець-богохульник ще допивав вино і щось шепотів білявці, а вона реготала. І поет продовжував писати, задумливо пускаючи цигарковий дим. Дядько Роман, який нарешті визирнув зі своєї комірчини, був дуже втомленим. Здавалося, ті обчислення забрали всі його сили. Він лише неуважно спитав, як минув у мене день.

— Ну, один відвідувач поцупив книжку з твоєї бібліотеки, — зізналася я. — Можливо, він не з нашого міста, якийсь чужинець. Принаймні поводився, немов чужинець.

— Чужинець? Поцупив з моєї бібліотеки? А як це він потрапив туди? Ти, Лідко, часом нічого не вигадуєш? — схоже, дядько Роман і далі вважав мене дитиною.

— Ні-ні, ти не так мене зрозумів… — насуплено урвала його я. — Цю книжку я взяла у тебе почитати, а її, здається, поцупили… Тут, у кав’ярні, за лядою.

Дядько всміхнувся й жартома смикнув мене за кучері. Так він завжди робив, коли я була малою. Тільки тоді смикав за кіски.

— Не переймайся, — заспокоїв. — Якщо цю книжку поцупили лише для того, щоб прочитати, це навіть заслуговує на повагу. Книжки ж створені для того, щоб їх читали, а не для того, щоби припадати пилюкою на полицях. Крім того, мені ще ніколи не траплялися крадії книжок. Я вважав, що таких злодіїв не існує… Це навіть цікаво…

— Може й так, — зітхнула я. — Але будь-яка крадіжка, навіть книжки, — це все одно крадіжка. Чому б йому просто не попрохати її у мене почитати? Навіщо було цупити? А може, він хворий на клептоманію?