Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 10

Дізнавшись, що дядько Роман придбав кав’ярню, батько мій здвигнув плечима й скептично посміхнувся. Він не вірив, що дядько дасть собі зо всім раду, бо вважав його людиною непрактичною й зовсім неділовою.

— І нащо йому ці експерименти? Хай би собі працював тихенько бухгалтером у конторі. Ця кав’ярня не даватиме жодного прибутку! Він збанкрутує! Він не тямить у цій справі! — пророкував батько.

— А може, нехай спробує? — із сумнівом вступилася за свого брата матір. — У провінції провадити бізнес набагато легше, ніж у великому місті. Може, йому пощастить? Ну, а як не пощастить, то повернутися до своєї контори чи десь прилаштуватися бухгалтером він завжди зможе.

— А змарновані гроші? — не міг заспокоїтися батько. — Чи варто їх отак пускати на вітер задля експерименту, який приречений на невдачу!

Хоча дядько Роман ніколи про це не розповідав, але я здогадувалася, що робота бухгалтера у житловій конторі не приносила йому втіхи. І, мабуть, річ була не стільки у скромній зарплатні, як у нестерпній одноманітності цього фаху. Віконце дядькового кабінету виходило у понурий двір, заставлений смітниками. Визираючи крізь нього, дядько важко зітхав і знову занурювався у свої нескінченні обчислення. Можливо, він би й далі отак сидів за паперами та рахунками, час від часу поглядаючи з вікна у двір, заставлений смітниками, якби не випадок.

Одного вечора до невеличкого дядькового помешкання постукали. Це виявився пристаркуватий сусід, який мав неподалік свою кав’ярню, жив самітником і мріяв емігрувати до Америки. Він іноді навідувався до дядька Романа потеревенити, випити горнятко чаю, а то й чогось міцнішого. Здебільшого ці розмови зводились до нарікань старого добродія на ревматизм та до спогадів про його покійну дружину, яка готувала найсмачніший у світі борщ. Дядько все терпляче вислуховував і навіть іноді давав якісь поради, приміром, де краще купувати свіже м’ясо або до якого дантиста звертатися. Але того вечора сусід прийшов не просто так — порозмовляти й поскаржитися — він запропонував придбати у нього кав’ярню, бо незабаром і справді збирався емігрувати до Америки.

— Придбати кав’ярню? Але ж це неможливо! У мене, звісно, є якісь заощадження, та невідомо, чи вистачить їх… Крім того, я ж нічого не тямлю у цій справі! — вигукнув збентежений дядько.

Він хотів додати, що ця пропозиція не має жодного сенсу, що її можна навіть вважати глузуванням, що йому з його характером ніколи не бути приватним підприємцем, бо він любить спокій, а ще він надто звик до своєї роботи в конторі й не має наміру її покидати… Проте, на щастя, старий добродій урвав його на півслові.