Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 4

— Не хвилюйся, — заспокоїла я її, — можливо, цього разу все буде гаразд.

На дверях нашої кав’ярні все частіше теленькав дзвінок. Майже одразу після дивакуватого відвідувача прийшло двійко хлопців-студентів; кілька годин смакуючи пиво, вони обговорювали вчорашню вечірку, дівчат, підсміювалися з якогось професора, котрий іноді засинав на лекціях… Жінка, яку я нерідко бачила на вулиці, вирішила зігрітися й обсохнути, і замовила горнятко чаю. Здається, вона на когось чекала, бо раз у раз поглядала на годинника, якого виймала з кишені свого плаща, й зиркала у вікно. Так і не дочекавшись, знову пішла у дощ. А потім був молодий учитель із музичної школи зі смішними настовбурченими вусами, котрий завжди приходив до нас із флейтою, з якою, напевне, ніколи не розлучався. Він з’їдав миску грибної юшки або борщу і поспішав до школи.

— Він ще парубок, — якось повідомила мені Нелька. — Бідолаха просто мріє про господиню, яка б готувала йому такі юшки. Але йому не щастить. Усі оті музикантки і вчительки музики, біля яких він постійно крутиться, — кепські господині.

Я тільки знизувала плечима і всміхалася. І звідкіля усе це було відомо Нельці? Невже вона така спостережлива?

Дядько Роман сьогодні був геть заклопотаний. З’явившись у кав’ярні, він лише неуважно махнув мені рукою й зачинився у тій комірчині, яку називав своїм кабінетом. Цілісінький день просидів за бухгалтерськими паперами.

Увечері відвідувачів побільшало. У кав’ярні панував гул, висів цигарковий дим, пахло смаженими котлетами і пивом.

— Щось ви сьогодні не в гуморі, — заговорив до мене молодий рудавий чоловік, підійшовши до ляди.

— Нічого не вдієш, таке теж трапляється, — зітхнула я, подаючи на ляду вино, яке той замовляв завжди. Він був постійним відвідувачем, тому що в нашій кав’ярні було найдешевше вино та кава. У кутку за столиком на нього чекала білявка, яка ретельно пудрила щоки. Я не знала, як того чоловіка звати насправді. Розповідали, що колись він навчався у семінарії й планував стати священиком, але нібито засумнівався у своєму покликанні через якусь несправедливість у стосунку до нього церковної влади й ректора семінарії, який не радив йому висвячуватись. Тепер він викладав релігієзнавство у коледжі для майбутніх перукарів, а вечорами приходив до нашої кав’ярні з якимись панянками, чомусь завжди білявками, частенько впивався, а якщо його провокували, починав вигукувати непристойності на адресу всіх єпископів. Коли ж його просили втихомиритися, він зчиняв ще гірший галас. Тоді доводилося кликати дядька Романа. Той приходив, заспокоював його, щось лагідно шепотів на вухо і вмовляв іти додому. Чоловік розчулювався, шморгав носом, дозволяв підвести себе зі стільця і випровадити з кав’ярні. За таку поведінку його прозвали «отцем-богохульником», хоч мені зроду не доводилося чути, щоби він богохулив, як, мабуть, і тим, хто його так прозвав. Але люди часто перебільшують через надмір уяви.

— У вас сталася якась неприємність? — зауважив отець-богохульник, усміхаючись мені своєю меланхолійною усмішкою. Може, він і не був справжнім священиком, та умів викликати довіру й бажання сказати правду. Або ж просто розумів людей.