Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 99

Повернувшись, юнак почав віддалятися від Руди, і вже за мить їх розділила темрява.

— А навіщо тобі намисто моє, Чеславе?.. — почув він тихий голос Руди за спиною.

Але її запитання так і залишилося без відповіді…

«Виходить, Руда не причетна. Ну, хоч тут усе зрозуміло, — немов скинув із себе частину тягаря Чеслав. — Тепер залишається вивідати в Голуби, що їй відомо про зілля».

Прокричав нічний птах… Перебігаючи від одного укриття до іншого, Чеслав крався до наміченої мети — свого дому. Зненацька біля однієї з хат він почув тихі голоси.

«Чиє ж це житло? Здається, Зимобора. Так і є».

Чеслав підійшов ближче. А ось і хрипкий голос самого хазяїна:

— Чого не спиш, дочко?

— Задушливо в хаті… — Чеслав упізнав голос Зоряни.

— Чи так уже й задушливо?

Підкравшись ще ближче та сховавшись за клуню, Чеслав зміг роздивитися в місячному світлі біля хати дівчину й Зимобора, що присів поруч із дочкою на колоду.

— Та й ти, панотче, так хропеш, що сон від мене, як заєць, біжить, — прикрила долонькою рот, щоб не розсміятися, Зоряна.

— Дався тобі мій храп… — пробурчав Зимобор. — Та й не через нього зовсім, думаю, маєшся, дівко.

— А чого ж?

Зимобор прокашлявся й гойднувся на колоді.

— Мати казала, що баби язиками плещуть, що сохнеш ти по синові Велимировому Чеславу. Чи це так? — суворо запитав Зимобор.

Не одразу відповіла йому Зоряна:

— Мало про що баби говорять… Та й хіба личить дівчині за хлопцем бігати?.. Адже це сором!.. Та й хто нас, дівок, запитує про наші бажання? — а потім, немов її якась оса вжалила, з викликом запитала: — А коли й так?

— Дурепа зухвала! От схоплю за косу та накручу на руку… — Зимобор боляче смикнув дочку за волосся. Та так, що Зоряна скрикнула від болю.

— Наробила ваша мати самих дівок на мою голову, — важко зітхнув Зимобор. — Хоч би одного сина народила… Ось тепер і нудься з вами, пустоголовими. І поговорити до пуття немає з ким…

Як не старався Зимобор, а в нього чогось народжувалися самі дочки. Він і дружину собі ще одну взяв, але й від тієї той самий результат — дівки. Повний дім. А Зимобор, як голова свого роду, ой як сина хотів!

— Ну, добре, не реви! Я ж не зозла. Добра тобі тільки бажаю, — погладив по голові дочку Зимобор.

— Та боляче ж. Ти, панотче, спершу за косу тягаєш, а вже потім про добро згадуєш.

— Ти мені поговори ще!.. Я й потягаю, я й пожалію. А хто тебе ще розуму навчить, дурнувату? — знову мирно заговорив Зимобор. — Нащо тобі тепер той Чеслав? Вони після смерті Велимира не в силі. Ми тепер самі тією силою будемо. Ось завтра зустрінуся з Колобором, щоб підтримав мене на Раді, — і тихіше додав: — І богів за те попросив… Тоді й про гідного чоловіка для тебе подумати можна буде. Щоб і нам, і Родові нашому користь від того була… Ох, як вчасно пішов до пращурів Велимир… — ляснув себе по коліну Зимобор.

— Та не сам же він, панотче… пішов… А спровадили його туди… Чи ж тобі не знати про те? — обережно нагадала батькові Зоряна.