Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 100

— А про те сина його меншого запитаємо, коли спіймаємо, — різко одказав їй батько й сердито засопів.

— Але ж не на Чеславові кров Велимира… — пролунав тихий, але переконаний голос Зоряни.

— Мовчи, дурна! — грізно захрипів Зимобор та відразу стишив гнів. — Не твого розуму діло, дівко! Видно, Великим так треба було. Кожному свій термін. І не нам про те відати. Був Велимир, та в багаття пішов… А нам далі жити і про своє думати треба. А ти йди краще в дім та спати лягай, а то підніму, ще й на світ не зазоріє, та за водою пожену. Спробуй мені тільки сказати, що не виспалася!.. А про лиходія Чеслава забудь, як про торішній сніг. Угамуй свій дур!

Зоряна нічого не відповіла батькові. Уперто труснувши косою, вона пішла в дім. А вночі знову пролунав важкий подих батька сімейства, обтяженого турботами й думами. Його важке тіло застигло на колоді.

Та раптом Чеслав помітив, як Зимобор стрепенувся й насторожився. Щось, сховане в ночі, привернуло його увагу.

— Хто там ховається? Іди сюди! — раптом покликав Зимобор.

Серце Чеслава так і обмерло. Як зміг його помітити Зимобор? Адже він зовсім не ворушився й навіть дихав нишком?..

— Це я тут, Борислав.

Чеслав побачив, як від протилежної від нього стіни клуні відокремилася постать і повагом рушила до Зимобора.

— Ну, навіщо прийшов? — пробурчав Зимобор, вочевидь, незадоволений тим, що перервали його роздуми.

— Та так… пробігав повз, — ухильно відповів юнак.

Та навіть найдурнішому було зрозуміло, що це не так.

— Уночі?.. Отакої! — крекнув насмішкувато Зимобор і почухав черево. — Мабуть, Зоряну хотів побачити? Еть, що бджоли на мед, а скоріше трутні.

— Та хіба що з твого дозволу, поважний Зимоборе.

Себелюбному Зимоборові, видно, слова хлопця припали до душі. Він ляснув рукою по колоді поруч із собою, вказуючи Бориславові, щоб сідав. Той слухняно всівся.

— Правильно. Ти стій на моєму боці, хлопче. Біля мене гідне місце посядеш у громаді. І частку від здобичі та врожаю більшу від інших матимеш.

— Так хіба ж я проти? — Борислав навіть слину жадібно ковтнув від таких обіцянок. — Я ж завжди на вашому боці стояв.

— За малим справа — Раду на мій бік схилити… — і, помовчавши, додав: — Ех, коли б ти тоді, як я лови на нього влаштовував, Чеслава не впустив, то вже вся громада за мене б горою стояла. Аякже, убивцю Велимира спіймали!

— Я ж не навмисно, — пробубонів Борислав. — Ох, він і верткий!

Чеслав навіть посміхнувся від такого визнання Бориславом його спритності.

— Верткий!.. — передражнив Зимобор. — А ти що ж, вайло?! Завтра до Колобора піду, то й ти зі мною йди, супроводжуй, — важко встав із колоди. — Та зброю візьми із собою.

— Звісна річ! — Борислав теж підвівся, але йти не квапився.

— Ну, чого чекаєш? Зоряна спить уже давно. — Зимобор схопив Борислава за шию і, притягнувши його голову, проговорив йому в саме вухо: — Не про те зараз думати треба, хлопче! Не про те!.. — потім хрипло розсміявся й, відіпхнувши юнака від себе, повчально додав: — Спершу справа!

Розвернувшись, Зимобор потупав у дім, на ходу повторюючи собі під ніс: «Спершу справа! Справа спершу!» А Борислав, провівши його поглядом, повагом пішов геть.