Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 98
Валентин Тарасов
— Я, Рудо, про зілля тебе запитати хотів… — м’яко звернувся він до дівчини. — Про те, що ти в Мари брала…
— Про яке таке зілля?.. — сіпнулася кошлата голова Сокола.
Дівчина мовчала.
— Пам’ятаєш? — Чеславові було шкода, що в півтемряві хижі він не міг побачити вираз її очей.
— Не було того… Нічого не брала, — глухо відповіла Руда.
— Мені Мара сама сказала… — не повірив Чеслав.
— Наплутала вона щось, — уже впевненіше відповіла йому Руда. — Наплутала. Стара вона, який із неї поспит?
— Рудо!.. — чи то спинив, чи то пригрозив Сокіл.
— Зрозумій, Рудо, мені необхідно знати! — спробував переконати її Чеслав.
— Та якщо не брала, то про що ж знати?.. — була непохитною дівчина.
Чеслав зрозумів, що нічого іншого від неї не почує. Зазвичай завжди слухняна й покірна Руда зараз була тверда і вперто стояла на своєму.
— Може, і справді забула що знахарка? — знову втрутився Сокіл.
— Може, так воно і є — переплутала Мара, — відступив юнак.
— А що за зілля таке? І навіщо тобі про нього знати? — не вгамовувався Сокіл.
Було зрозуміло, що Чеслав розпалив цікавість старого.
— По сліду, по сліду йду. Сам учив, — відповів йому Чеслав.
Він не став розповідати старому про зілля, бо змарнував би багато часу, а його-то хлопцеві і не вистачало.
Сокіл закрутився на своїй постелі, ехнув від болю, а коли Руда метнулася до нього, щоб допомогти лягти зручніше, махнув на неї рукою: мовляв, відчепися!
— Ех, Лісовик усіх забери! Як би я хотів, хлопче, з тобою на пошуки податися! А то зовсім отут закис, у своєму барлогу. Так оце — на тобі — болячка сталася.
— Ми ще з тобою побігаємо, Соколе. Ти, головне, сил наберися, — підбадьорив його Чеслав, але думав уже про інше. — А я піду. Мені цієї ночі ще декого побачити треба.
— Нехай бережуть тебе Великі! — побажав йому Сокіл.
Нагнувшись, щоб не стукнутися головою, Чеслав вийшов із хижі.
«Невже Мара могла помилитися? Або Руда бреше? Але навіщо?! — зробив він кілька кроків і зупинився. — Ось і розберися в цих жіночих хитрощах!»
За його спиною почулися тихі, але квапливі кроки. Обернувшись, він побачив Руду.
— Брала я те зілля… — ледь чутно сказала дочка Сокола.
— Навіщо?
Дівчина насторожено озирнулася, начебто їх міг хтось побачити або почути, а потім відкрила Чеславові свою велику таємницю:
— Батька хотіла напоїти та пошептати йому, щоб удома більше тримався. А то носиться все по лісах, а в літах уже… А мені боязко за нього. Один він у мене залишився.
— А чого одразу не сказала? — запитав Чеслав, хоча й сам уже знав відповідь.
— Не хотіла при батькові. Він би мене за таке з кашею з’їв! — злякано сказала дівчина.
«То так, з’їв би! — подумки погодився Чеслав. І вирішив: — І правильно зробив би! Не має баба впливати на волю мужчини».
Але Руді він про це не сказав, а запитав про інше:
— А намисто в тебе є?
— Яке намисто? — здивувалася дівчина.
— Таке… з різнобарвними камінчиками.
— Є, — щиросердно зізналася вона.
— А де воно?
— У хижі. Принести?
Руда, намагаючись загладити свою провину, готова була схопитися за намистом.
— Та ні, не треба, — Чеслав уже зрозумів, що зараз вона говорить правду. — Ти йди, відпочивай, а то Сокіл подумає ще що… про нас, — пожартував Чеслав. — І я піду.