Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 60

На стрімчаку біля самої річки, де ліс немовби навмисно відступив, звільнивши простір, розклали поховальне багаття. Складений для багаття чотирикутником сухостій бовванів на галявині заввишки з людський зріст. По колу він був обнесений прутами та обкладений соломою. Багато поколінь роду Велимира пішло звідси в небо разом із димом.

Усе городище, від малого до старого, прийшло провести в останню путь голову Роду. Привели навіть зовсім немічних: усі хотіли попрощатися зі славним Велимиром. Були тут і Ратибор із Чеславом, і Болеслава з Голубою. У городищі залишилися тільки сторожа та поранений Сокіл.

Зазвичай такий гомінкий та веселий люд зараз, чекаючи таїнства, стояв тихо.

Та от натовпом пробіг квапливий шепіт, і на галявині з’явилася процесія чоловіків. Вони несли на плечах дерев’яні ноші, на яких спочивало тіло Велимира.

Люди розступилися, даючи змогу пронести тіло до багаття. Чоловіки, не поспішаючи, рушили живим коридором, а під ноги їм посипалися квіти та запашні трави. Величний у своєму спокої, погойдуючись, немов у хиткому човні, пропливав Велимир над головами родичів. Підійшовши до багаття, чоловіки обережно опустили його тіло на ще земне ложе. Для Велимира все тепер було востаннє на цій землі-матінці.

Слідом на галявині з’явився волхв Колобор із тліючою сухою гілочкою в руках. Її п’янкий запах заспокоював, упокорював душі присутніх. Тричі обійшовши з нею навколо багаття, волхв наблизився до краю стрімчака й кинув скіпку вниз, а потім повільно здійняв руки до неба і почав волати до богів Великих. За якийсь час волхв повернувся до людей й урочисто повідомив очікуване:

— Боги й предки наші готові прийняти славного Велимира.

Натовп ожив. Болеслава, що досі стояла спокійна та навіть трохи відчужена, заголосила й заридала. Жінки підхопили її голосіння, рвучи на собі розпущені коси та дряпаючи обличчя. Бо це був час плакати за тим, хто йде. І полилися над лісом і річкою тужні жіночі голоси, перевиті риданнями, наче пісня, тільки така сумна, що аж серце рве.

Напевно, лише тепер Чеслав остаточно зрозумів, що в нього більше немає батька. Він бачив його на багатті: такого рідного й водночас уже такого не схожого на себе живого.

— У нашому племені дружина сходить на багаття разом із чоловіком.

Чеслав різко повернув голову. Поруч стояла Неждана.

— У нашому племені так давно вже не заведено. Та й Болеслава не дружина батькові.

Він не бачив її відтоді, як пішов на полювання. Смерть батька та загадка його загибелі заступили йому все колишнє життя, відсунули кудись далеко. Але Неждану він пам’ятав. І навіть у цей важкий для себе час був радий, що вона поруч.

— Мені шкода, що вбили твого батька. Правда, — вона була щира. — Багато хто, мабуть, думає, що це я принесла нещастя у ваше городище й ваш дім. Тичуть пальцями в мій бік, скоса дивляться, шепочуться за спиною, певно, страшні слова кажуть, — понизивши голос, з гіркотою зашепотіла Неждана.

Немов стріли, кололи ті слова Чеслава. Він і сам розумів, наскільки тепер непринадне становище Неждани в городищі. Розумів, і хто винен у цьому. Але, на жаль, нічого не міг вдіяти, щоб уберегти й захистити її.