Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 59

— Поїжте…

Ратибор, узявши ложку, почав їсти. А Чеслав…

— Я не можу. Шматок у горло не лізе, — зізнався він Болеславі.

Жінка поклала руку йому на голову, як колись у дитинстві, коли заспокоювала зовсім ще маленького хлопчака після гіркої образи або відчайдушної бійки, коли він, щоб у жодному разі не розревітися при товаришах, прибігав до неї, і почала гладити, примовляючи, немов воркочучи:

— Весь день не ївши… Треба. Вам сили потрібні… — тільки сьогодні в її воркуванні було стільки суму й болю… — Думаєш, тільки тобі тяжко? Я сама, як побачила батька вашого… як його принесли… Сама, як колос підрізаний, впала. Як тоді, коли чоловіка свого втратила. Тільки мій сам потонув, а вашого батька… А коли про вас заговорили, зовсім було збожеволіла… Потім схаменулася: ви ж голодні сидите, Голубі сказала кашу зварити та й ось вам принесла… За що Великі розгнівалися на нас?..

— То не Великі, Болеславо, а чиясь підла рука людська та душа чорна, — утамувавши перший голод, відгукнувся Ратибор. — Ось тільки не розумію, хто міг батькові нашому смерті так люто бажати…

— Не знаю, Ратиборе, але, видно, було кому… Велимир не говорив багато, та й не мого це жіночого розуму діло, тільки гадаю я, що не всім до душі було, що він головою Роду та городища був. — Помовчала, здавалося, вирішуючи, говорити чи ні, але таки продовжила. — Потім прибігла Крива Леда й почала кричати на Неждану, що та — чужачка й що все це через неї сталося.

— А Неждана? — скинувся Чеслав.

— У дім утекла…

— Батько велів нікому не говорити, звідки вона.

— Я так і подумала…

— Болеславо, побережи її. Ні в чому її вини нема, — попросив Чеслав.

— Звичайно, синочку.

Навколо вже згустилися сутінки, і Болеслава почала збиратися.

— Піду… до Велимира, не гоже йому там без мене лежати. Завтра розлучимося ж уже навік…

Брати ще якийсь час дивилися, як вона повільно дибає геть, аж поки вартові не зачинили двері.

Згодом, уже пізно вночі, приходив дядько Сбислав. Він більше слухав, ніж говорив. Та брати нічого нового йому сказати не могли. Тільки незрозуміло хлопцям було, чи вірить він їхнім словам, чи ні. А мав би, адже дядько кревний.

Літня ніч — що іскра з багаття: швидко гасне. Не встигнеш стулити очі, як уже світанок поспішає розтулити їх — прибіг будити весь люд на новий день. А невгамовні птахи йому в поміч щебечуть на весь світ: «Прокидайся! День настав! День настав!» І оживає, вияснюється все довкола.

Цим ранком городище прокидалося важко, немов за ніч надихалося болотного духу. Не було чутно звичайного ранкового гомону, лайок і сміху. Навіть худоба, немов розуміючи, що людям не до неї, не ревла так голосно, як зазвичай, вимагаючи їжі та пійла. Чоловіки, узявши сокири, зрання рушили до лісу за дровами для похоронного кострища, а жінки взялися готувати великий поминальний обід. Дичина, що набили її до свята, тепер згодилася до поминок. Навіть найменші дітлахи притихли, сумирно спостерігаючи за дорослими. Городище готувалося прощатися з Велимиром.