Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 62

Чеслав, що стояв доти, задумавшись про щось своє, та, як зачарований, дивився на багаття, де горіло тіло його батька, зненацька опам’ятався, потривожений людською метушнею. Вибравши мить, коли всі погляди були спрямовані на багаття та Болеславу, він прокрався до краю стрімчака й, розбігшись, стрибнув…

Пролетівши якусь мить у повітрі, Чеслав відчув, що тіло його раптом обдало прохолодою. Це річка прийняла його у своє лоно і, підхопивши, понесла, понесла… Отямившись, він спробував не виринати, а проплисти під водою якомога довше й далі. Подалі від того берега, з якого щойно стрибнув. Але ось юнак відчув, що повітря не лишилося в грудях, і він змушений був гребти до поверхні. Виринувши, Чеслав крізь шум річки почув крик дурника Вишати:

— Отако, отако, він пливе, пливе! Ха-ха-ха! Водичко, водичко, забрала його та й випустила! Вишата бачить, бачить!

До його крику приєдналися вигуки й інших людей, які помітили плавця. Тільки Чеславові вже було не до них.

Частина друга

Утікач

Він повільно пробирався стежкою, що вилася повз болото. Ішов обережно, сторожко озираючись на всі боки. Тепер, коли Чеслав був утікачем, утікачем із власного племені, він мав бути надто обережним. Юнак уважно дослухався до перегуку птахів, лісових звуків і шерехів. Вони, такі зрозумілі тому, хто виріс у лісі, могли попередити про небезпеку. І боятися доводилося тепер не чужинців зловорожих, не звіра дикого, а близьких йому родичів.

Ще коли разом із братом сиділи вони замкнені в кліті, у нього час від часу виникала думка про втечу. Але він гнав її геть, як настирливу муху. Та згодом знову й знову повертався до неї: він таки мусить тікати. Його дратували, не давали спокою власна бездіяльність, нерозкрита таємниця загибелі батька, недовіра Ради, підозри одноплемінників щодо його вини та неможливість довести зворотне.

Там, на стрімчаку, коли багаття поглинуло тіло батька, Чеслав зрозумів, що має вчинити саме так. Що лише так у нього з’явиться можливість розібратися в усьому, що сталося, помститися за батька та відстояти свою честь. І зробити це можна негайно, на цій галявині. Варто тільки зробити крок — і ти вільний. І юнак його зробив…

Тепер він ішов до печери Мари. Не одразу йти до неї зважився, затаївся в лісі та вичікував, чи немає за ним погоні. Тільки коли зрозумів, що немає, тоді пішов. Чеслав не знав, як зустріне його стара, але тверезо розсудив, що вона теж вигнана. Та й інших ідей, куди б його податися, у нього поки що не було.

Перш ніж вийти на галявину перед печерою, він довго придивлявся та прислухався, чи немає в Мари гостей. І тільки переконавшись, що стара жінка сама, з’явився їй на очі.

— Ну, і довго ти там стояти збирався, хлопче? — незворушно запитала його Мара. — Я вже вирішила: сам не зрушиш із місця — каменем кину.

— Добре б ти зустріла гостя, Маро.

— Гостя? Ой чи? — розсміялася баба.