Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 57

Ратибор, не такий гарячий, як Чеслав, вислухав розповідь Леди зовні спокійно, і тільки блідість на його обличчі виказувала, чого той спокій вартий.

— Що скажеш, Ратиборе? — вивів його із заціпеніння Зимобор.

— А що отут говорити?.. Бреше баба. Не було про що нам із батьком сперечатися. — Ратибор пильно й злісно дивився на свою обвинувачку. — Може, що по господарству й обговорювали, а цій… потворі бульбашки болотні примарилися, як…

— Та як же примарилося, коли я з-за дерева все гарнесенько роздивилася?! — ледь не задихнулася від несправедливого звинувачення Леда.

— З твоїм ото кривим оком здалеку й розгледіла? — огризнувся Ратибор. — Не було в нас із батьком сварки. Не було, та й годі!

— Ну, тепер, сподіваємося, уже все сказала, що хотіла, Ледо? — запитав жінку Колобор.

— Та наче… все… — задумалася баба.

«А чи не забула чого ще?» — крутилось у неї в голові.

Леді дуже подобалося, що члени Ради — найшанованіші люди племені — так уважно слухають її. Ось і стала в пригоді нарешті її любов до всезнайства. Леда почувалася потрібною та важливою. Вона вже смакувала, як розповідатиме про цю подію в городищі, а то й у сусідніх. Які здивовані та захоплені очі будуть у бабів і дівок, та й у цікавих мужиків! І все це, звичайно, тільки щоб допомогти громаді розібратися та винести справедливе рішення.

— Ну, а коли що згадаєш, потім скажеш. А зараз іди, — перервав потік її марень Колобор.

Леда знехотя покинула галявину. Позбувшись баби, члени Ради відчули якесь полегшення, як тоді, коли настирна муха перестане кружляти й дзижчати в тебе перед обличчям і полетить геть. Але передихнути їм не дав Зимобор.

— Ну, що скажете… шановні члени Ради?.. Поважні старійшини? — розтягуючи слова, звернувся він до одноплемінників.

— Важко!.. — задумливо вимовив дід Божко.

— Ой, плутано! — підхопили й інші.

А Зимобор, почекавши трохи, багатозначно продовжив:

— Усім нам тепер зрозуміло, що зі слів Кривої Леди нехай і не явно, але виходить, що в братів були незгоди й суперечки з батьком. Отже…

Закрутилися чоловіки на колодах.

— Дозвольте слово сказати, — озвався зненацька Ратибор.

— Ну, кажи… — невдоволений, що йому не дали договорити, пробурчав Зимобор.

— Може, тут що й складається так, що супроти нас із братом виходить. Тільки неправда це. Ми батька завжди шанували, а якщо й були в нас незгоди, то в якій родині їх не буває? Але про те, щоб ми могли батька… і не думайте. Я камені розпечені з вогню руками тягати готовий, щоб довести — не винен.

Чеслав теж подався вперед.

— Клянуся тілом батька, яке ще не віддане вогню, що ми б собі скоріше руки відрубали, ніж помислили про таке, — гаряче вимовив юнак.

— То слова лише, а Велимир — мертвий, — розважливо зауважив Зимобор.

— А може, то чужинці? — не вгавав Чеслав. — Батько думав, що Сокола хтось зі сторонніх устрелив. А до того в мене цілили, коли я вовка на Посвяту добував. Батько не велів говорити, щоб люд у городищі не полошити. Тож, може, вони й батька… поки ми спали.