Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 22

— Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? — Чеслав дивився батькові просто в очі.

— Твоя мати — інша річ, — і голос Велимира затремтів. — Її рід… завжди був дружній до нас.

— Я хочу знати: це правда?

Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.

— Правда?

— Правда… — у голосі Велимира вже не чулося заліза. — Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.

Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.

— З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! — продовжував Велимир. — А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.

— Я вже обрав, — уперто стояв Чеслав.

І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», — гадав Чеслав.

Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:

— Це ти так сказав, а що Рід скаже?!

— Рід тебе послухає, — упевнено відповів Чеслав.

— А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?

Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.

— Я попрошу в них благословення, — твердо відповів він.

— А якщо вони не погодяться?

— Тоді…

— Замовкни! Не гніви Великих! А то скажеш зараз якусь дурість дитячу, а потім пошкодуєш. І я пошкодую. — Із щирим нерозумінням запитав: — І в кого ти такий упертий?

Чеслав і сам не знав. Але часто саме ця його впертість допомагала йому домагатися свого. А для чоловіка (і це юнак добре знав) важливо досягати свого. Бо це робить його сильним і шанованим у роді й племені, та й серед ворогів його…

Бачачи, що зараз із Чеславом розмовляти даремно, Велимир раптом наказав:

— Приведи її сюди.

Чеслав постояв ще якийсь час нерухомо, вирішуючи, чи робити це. Але батько сказав привести, а тому хлопець мовчки вийшов із дому.

Коли він забирав Неждану, стара Мара спочатку мовчки спостерігала за цим, а потім таки подала голос: