Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 166

Вишата переклав ніж з однієї руки в другу і, витерши зіпрілу долоню об сорочку, знову повернув усе, як було.

— А що ж ти мене й Ратибора разом із батьком не порішив там, на галявині? — запитав Чеслав.

— А вас навіщо? — щиро здивувався Вишата. — Ви брати мені, моя кров. І не провина ваша, що не знали про те.

— А ножі, мій і брата, взяв, щоб провина за батькову смерть на нас упала?

Вишата гикнув із протяжним стогоном:

— Не через злість. Хотілося, щоб скуштували ви те, чим я все життя частуюсь, розсмакували й зрозуміли, що це таке. А злості до вас не було. І брат наш старший, Ратибор, марно смертоньку прийняв, не зі злого наміру народжену. Недогледів я. Застав він мене на галявині, де предки наші спочивають, біля погребальниці Велимирової. Поговорити мені з батьком закортіло, усі свої образи висловити, що при житті його не зміг. Став би він мене тоді слухати! А так вислухав!.. Та тільки відповісти не міг!.. І тоді схотілося мені горщик із порохом його знищити, розвіяти по вітрові, розтоптати, щоб не залишилося від нього нічого. Як він моє життя, синівське, розтоптав. І тільки я той горщик дістати потягнувся, як за спиною Ратибор з’явився. Уже й не знаю, коли підійшов і скільки він там простояв. Але чув і бачив досить. Я бігти кинувся, а він за мною. Ось тут мої навички й стали в пригоді. Недаремно я таємно готувався. Ратибор швидко за мною біг, а я ще швидше. Але ж він не знав, що в мене в лісі, у місцях різних, луки та стріли приховані про всяк випадок. Вишата розумний!.. Ось я до такого сховку його й приманив. Він так і не зрозумів, звідки стріла полетіла. Розкинув руки й упав… Я навіть поплакав над ним… Трішки… Адже не хотів загибелі його… — і подивився на Чеслава світлим поглядом. — І твоєї не бажаю…

І що найдивніше, Чеслав справді не побачив в очах його злості або ненависті. Це знову були очі того нехитрого, доброго Вишати, якого він знав до цього дня.

— Адже я й сюди прямував, не знаючи, що тебе тут знайду. Почув про Криву Леду… що ховається нібито тут десь, біля пагорбів… А я ж її попереджав, щоб язик свій притримала та про те, що тоді біля галявини була й що там бачила, не тріпала. Стрілою та ножем у лісі лякав, у городищі в хатині її виттям і голосом утробним страхав. Думав дошкулить бабі: страх матиме — сумирно сидітиме. Тож ні, бігти удумала… Мабуть, усе тобі розпатякала? А я коли тебе тут побачив, то подумав: «От як гарнесенько вийти може!» Бабу все одно до праотців відрядити доведеться, щоб кому ще не розбовкала про смерть батька нашого. А всі на тебе, братику, подумають. А на кого ж іще? Не на дурника ж Вишату? Ось і повернувся… А знаєш, коли я тебе полюбив по-справжньому, як брата, Чеславцю? Коли ти втік і вигнанцем жив у лісі, гнаний усіма. Отоді ти став мені рідним не лише по крові. Ти став таким самим, як я! І може, тепер, побувавши у моїй шкурі, зрозумієш, як було мені, вилупкові, — і раптом відкинув ніж убік, якомога подалі.