Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 168

Він тримав її в обіймах, і дівчина не пручалася, притихла, покірна. Вона знову, як і тоді, коли юнак украв її, мовчала. Але наразі йому й не потрібні були слова…

Дівчина ніжно провела рукою по його ледь відрослому волоссю, заглянула в очі й, зашарівшись, сховала своє обличчя на його грудях. Губи Чеслава вловили пасмо її волосся.

— Ну, годі вам, час! — подав голос В’ячко, що стояв віддалік.

Брат Неждани з удаваною суворістю намагався не дивитися в їхній бік. Він уже вкотре, задерши голову, розглядав верхівки найближчих дерев, начебто усе ще сподівався побачити там щось нове.

— Я приїду за тобою, обіцяю! — сказав Чеслав не голосно, але твердо, із залізом у голосі, як колись це робив його батько Велимир. — Щойно схилю плем’я й Раду на свій бік, одразу ж і приїду. Адже стільки років тій ворожнечі вже! Може, Великі таки повелять нам забути чвари?

Неждана промовчала, і тільки було чутно, яким переривчастим став її подих. Зненацька, не дивлячись на Чеслава, щоб очі не виказали її, вона відірвалася від нього й попрямувала до брата. Чеслав пішов слідом.

Він допоміг їй піднятися на коня, на якому вже сидів В’ячко. Це був кінь Ратибора, подарований нині В’ячку на честь примирення. Подарунок занадто щедрий. Вони й справді знайшли з гарячкуватим братом Неждани спільну мову і за ті кілька днів, що передували від’їзду, навіть заприятелювали. В’ячко обіцяв поговорити зі своїм батьком, Буревоем, про примирення родів і про те, щоб віддати сестру за Чеслава.

Настав час рушати…

Чеслав ще раз подивився на Неждану, немов прагнучи запам’ятати її якнайкраще, передав торбу з хлібами, що напекла Болеслава, В’ячку й ляснув скакуна по крупі.

— Нехай Великі будуть із вами!

— Зустрінемося! — нарешті відкинув суворість В’ячко й підігнав коня ногами.

Кінь рушив і неспішно пішов уперед. Попереду в брата й сестри був довгий шлях додому, у городище роду Буревоя…

Вони вже від’їхали кроків із тридцять, і тільки тоді Неждана раптом повернулася й прокричала:

— Я чекатиму!

Чеслав підвів догори руку, показуючи, що чує її.

І вони продовжили свій шлях…

Знайшовши вбивцю своєї крові, Чеслав повернувся в рідне городище. Плем’я знову прийняло його у своє лоно, тепер уже як справжнього чоловіка, що зазнав нелегких випробувань, відстояв своє добре ім’я та честь свою, а значить, і свого Роду.

Щоправда, не одразу всі повірили в те, що дурник Вишата виявився тим звіром лютим, що тримав їх у страху й позбавив життя їхніх одноплемінників, але повірити довелося. Тим паче, свідком усього була Крива Леда, що щасливо пережила смертельну небезпеку. Вона кілька днів трудила свого довгого язика, переказуючи всім і кожному все те, що довелось їй пережити, та підтверджуючи невинність і правоту Чеслава. І слухали її тепер із великою увагою й зацікавленістю. Нарешті вигадки старої пліткарки могли послугувати добрій справі!