Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 165

Чеслав не дав йому перепочити, бо хотів знати все до кінця:

— А Голубу?.. Ти загубив?

— Голубу… — Вишата похитав головою й гірко посміхнувся. — Побачив я її на галявині в Лади. Прибігла на зорі ранній, ще від сну тепла, тілом запахуща, про щось заступницю просити почала… А я ж знав, що живе вона з вами — з Ратибором і з тобою — як із чоловіками. Чого ж, думаю, з ними, з братами, можна, а зі мною? Я ж теж їхньої крові. Ох і заграла в мені та кров! — і знову сміх колишнього дурника ввірвався в його розповідь. — А Вишата-то вже великий!.. — і знову лице кам’яне. — Дівки мене за дитя мале вважають, квіти та трави у волосся вплітають, бавляться зі мною, а хлопця в мені, силу чоловічу не зауважують. А вона ж у мені повною мірою, до країв! Сила!!! Ось і зажадав я Голубу тоді, та так, що сил терпіти не стало, не до потайності було. Підступив я до неї, а дівка спершу за жарт усе прийняла, думала, грище яке затіяв, повеселити її вирішив, покомизитися. А як зрозуміла, чого мені від неї насправді схотілося, вперлася, пручалася, а мене це ще більше розохотило та злість розбудило. Тому що вам же відмови не було, а мені, Вишаті безрідному… Раптом затихла дівка й твердо промовила, що тепер знає, хто був на галявині того ранку, коли вбили Велимира… Вона здогадалася!.. Не відала, а тепер розпізнала!.. І тоді мене страшна лють охопила, у голові вихром усе закрутилося, кільцями квітчастими в очі кинулося, не пам’ятаю, як і ніж у неї всадив. Отямився, уже коли вона осідати бездиханна стала… Голуба…