Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 158

Валентин Тарасов

— Я до тебе прийшла…

Від тих слів Чеславові не полегшало. Важко зітхнувши, він запитав:

— Навіщо?

Зоряна підійшла до нього, смикаючи в руках лопушину і, зупинившись поруч, дивлячись кудись убік, заговорила тихим, схожим на воркування розсердженої горлиці голосом:

— Ти, Чеславцю, тут, у лісі, зовсім здичавів. На людей, наче звір, кидатися почав. Та й кусати всіх поспіль став, без розбору. Але ж я прийшла, щоб допомогти тобі, уберегти, та ось злиднею стала, — відкинула вона листок убік.

Дівчина із сумом подивилася на нього. Але тепер Чеслав мовчки відвів очі, і лише подих його зробився нерівним. Зрозумівши, що це й уся його відповідь, Зоряна хотіла було вже піти, але, про щось згадавши, затрималася:

— Чула сьогодні, панотець мужикам говорив… що треба було б чутки перевірити про Леду й до пагорбів цих ватагу спорядити. А я ж зрозуміла, що неспроста Леда з городища зникла, після своїх страхів. Подумала, що твоя то витівка. Бачиш, не помилилася. Ось і прийшла про лови попередити. А ти… — у неї перехопило подих, і вона вже зробила кілька кроків від нього, але знову повернулася. — Я б якщо кого й хотіла обпоїти, так хіба що тільки тебе… Самого… — і тепер уже рішучо пішла.

А Чеслав доплентався до найближчого дерева й, сівши під нього, обхопив голову руками. Невже він і справді так озлобився й здичавів, що перестав розуміти, відчувати, звідки і від кого можна чекати на небезпеку? Він готовий був вступити в сутичку з будь-яким супротивником, але як розпізнати, хто він, у чийому обличчі причаївся? Від усього цього гуло в голові.

— Та такого пня дурнуватого, як ти, ні я, ні дух лісовий давно не бачили! — подала голос Крива Леда, що було притихла.

Чеслав ніяк не відреагував на її лайку. Але це її нітрохи не збентежило, а, здавалося, навпаки — ще більше долило оливи до вогню.

— Води дай, викидню! — заверещала сильніше баба. — Води!.. Води!.. Помира-а-а-ю!.. — і почала смикати себе за рідке волосся.

Чеславові хоч-не-хоч довелося вести Леду до джерела. Це було зовсім не легким випробуванням. Баба, незважаючи на свою недавню спритність, скаржилася на хворі ноги, ломоту в попереку, біль у голові, простріл у спині і в усі, тяжку втому, а тому доводилося часто зупинятися й чекати, поки вона перепочине. Окрім того, рот у неї майже не закривався й вивергав поперемінно то скарги, то люту лайку, яку вона сипала на свого провідника. Не допомогло й утамування спраги. Та Чеслав, схоже, її й не чув. Йому було зовсім не до баби та її стогонів.

Коли вони повернулися до балки між трьох пагорбів, тіні від дерев зробилися довшими, а спека вщухла. Сонце вже готувалося йти на спочинок, погасивши день.

Невже лісовий дух залишив його? Не захотів дати підтримки й заступництва? Чи ще зарано?

Чеслав уже вирішив улаштовуватися на нічліг, готуючись до тривожної ночі очікування й сторожкого сну, коли помітив, а ймовірніше, відчув, що в балку хтось спускається. Він пробіг очима по схилах пагорбів і за якийсь час таки побачив нового гостя. Це був Вишата.

Дивакуватий, як завжди, ішов, безтурботно озираючись навсібіч очима, повними цікавості. В одній жмені він ніс зібрані десь у лісі ранні, ще не доспілі ягоди, час від часу дістаючи їх відтіля й відправляючи у напіввідкритий рот.