Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 159
Валентин Тарасов
Його-то чого сюди принесло? Дурня тільки й бракувало. От морока! Сам прийшов чи з кимось?
Чеслав через обережність вирішив не показуватися Вишаті на очі, а зачаїтися за деревом і подивитися, що хлопець робитиме далі. Може, пройде повз та й забереться геть? Аби тільки Леда не виказала. Чеслав глянув у бік, де сиділа на прив’язі його бранка. Але баба після походу до джерела, здається, угамувалася. Вимотавшись і стомившись остаточно від своєї долі невільниці, мабуть, задрімала в затінку під деревом.
А Вишата спустився вже схилом і тепер був зовсім близько від того місця, звідки спостерігав за ним Чеслав. Тут він сповільнив ходу і, здається, почав щось або когось розгублено виглядати серед дерев, обертався на всі боки, а його погляд обстежував геть усе, особливо там, де ріс чагарник. Хлопець явно когось шукав. Та, помітивши руду білку на дереві, він відвернувся й почав спостерігати за нею.
Чеславові набридли тривалі розглядини хлопця.
— Вишато! — тихо покликав він.
Той від несподіванки упустив ягоди з долоні, і вони розсипалися. Присівши, він відразу почав вишукувати їх серед трави, примовляючи:
— От дурні — розбіглися. Але Вишата знайде… Усіх знайде!.. Ось стривайте…
Та Чеслав гукнув його знову:
— Ти чого тут, Вишато?
Хлопець відповідав, наче й не було нічого дивного:
— Вишата ягоди збирав… Ось ще одна… Зорянку шукав. Вона від нього сховалася, лукава… Але він її все одно знайде!.. — тільки тепер Вишата підвів голову й почав роздивлятися, з ким же розмовляє. Нікого не виявивши, він обережно запитав: — Тут хтось є?.. Вишата чув… — і на його мармизі цікавість змішалася з тінню страху.
Чеслав не схотів більше лякати хлопця й вийшов з-за дерева. На обличчі дивака засяяла радісна усмішка. Він задерикувато почухав голову й розтріпав волосся, що і так стирчало, як сніп соломи.
— Вишата чує, а нікого немає… Чує — а немає… Дивно!.. — і засміявся веселим, безтурботним сміхом великої дитини.
— Так ти Зоряну шукав?
— Зорянку. Утекла від Вишати. Кинула його… — перестав сміятися хлопець і засмутився. Згадавши про Зоряну, він знову почав стурбовано озиратися.
— Немає її тут. Бачиш, немає. — Чеславові хотілося якнайшвидше спровадити настирливого дурника.
— О, Вишата бачить… Інші не бачать, а Вишата бачить!.. — ударив себе в груди хлопець. — Вишата часто до лісу ходить. Багато бачить… Любо йому… — і знову почав нишпорити в траві, збираючи загублені ягоди.
Сказане дурником зацікавило Чеслава. А що, як?.. Він присів поруч із Вишатою і почав допомагати йому шукати лісові ласощі та класти в його долоню, а потім запитав:
— Говориш, часто до лісу ходиш та бачиш багато що?.. — і після того як Вишата ствердно кивнув, продовжив: — А пам’ятаєш, Вишато, свято було, Посвята нас у чоловіки?
Вишата невдоволено сьорбнув носом, насупився і, закопиливши губи, з образою в голосі пробурчав:
— Вишату не взяли на Посвяту. Вишата плакав… Він уже великий, а його не взяли!.. Погано, ох, як погано!.. — і відразу, звівши очі на Чеслава, з великою цікавістю запитав: — А лук коли Вишаті подаруєш? Чеслав обіцяв…