Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 156
Валентин Тарасов
— Мене… Зимобор послав. Він… наказав одну справу зробити… — нехотя буркнув юнак.
— Що зробити?
Борислав знову замовк, прикусивши язика, і лише косився в бік приставленого до горла ножа. Але й Чеслав не думав відступати й готовий був полоснути ножем ще глибше. Борислав це зрозумів.
— Добре, скажу… Скажу… — здався він. — У нього отут неподалік схованка таємна є, де він ховає припаси різні. Ну, щоб із громадою не ділитися. Так він мені наказав принести дещо в селище, щоб інші не дізналися.
— Що? Які припаси? — спантеличено перепитав Чеслав.
Якось усе це не дуже в’язалося з тим, куди були спрямовані його думки.
— Те, що на полюванні добув: мед, шкури та інше… — продовжував Борислав.
Чеслав навіть завмер від такого несподіваного відкриття. А потім здивовано видихнув:
— От глитай клятий!.. Брешеш!..
— Я покажу, якщо не віриш. Тут неподалік…
На обличчі Чеслава з’явилася явна зневага:
— І ти йому тепер ті припаси з лісу тягаєш?..
Борислав мовчки кивнув.
— Але чому?
— Через Зоряну… — тихо промовив Борислав і прикрив очі.
Зоряна! Чеслав знав, що багато хто з хлопців їхнього городища та й з околишніх домагаються уваги Зимоборової дочки-красуні, і Борислав був серед них. Хитрун Зимобор, мабуть, вирішив скористатися з цієї симпатії до дочки з великою вигодою для себе, примушуючи хлопців брати участь у своїх ганебних справах.
Схоже було, що Борислав не брехав…
Чеслав не одразу, але все-таки відпустив юнака, уже без злості кинувши:
— Дурень!
Борислав ще якийсь час лежав нерухомо, чи то побоюючись його, чи то соромлячись, а потім підвівся. Доторкнувшись до рани на шиї, він обтер кров і, розтерши її на пальцях, не дивлячись на суперника, промовив:
— Легко тобі, Чеславко, судити, адже Зоряна у твій бік дивиться… Хоч і не потрібна тобі зовсім…
— А якщо б і потрібна була, то не стелився б перед Зимобором травою покірною, — різко відрубав йому Чеслав. — Не гідно так чоловікові племені нашого.
Сказав і, вочевидь, влучив у болючу рану Бориславову, бо той зиркнув на суперника, як опік очима, і відразу осікся.
— Іди, Бориславко! — сказав йому Чеслав. — А Зимоборові перекажи: багато в рот кластиме — черево лусне.
Борислав понуро побрів серед дерев, час від часу оглядаючись на Чеслава, але коли вкотре оглянувся, того вже не було на місці.
А Чеслав поквапився повернутися до того місця, де залишив бабу Леду. Лише розставшись із Бориславом, він згадав про неї і тепер, збагнувши, що не рудий полював на стару, злякався, що може вже не застати її живою.
І побоювання його виявилися немарними. Ще здалеку, тільки-но видершись на вершину пагорба, він помітив, що біля ялини, де він прив’язав Криву Леду, є ще хтось. Але з того боку, звідки він ішов, важко було розгледіти, хто це. Ялина приховувала невідомого. Чеслав вирішив підійти непомітно, щоб захопити прийшлого зненацька. То перебіжками, то й поповзом він дістався до місця, де прив’язав бабу. І саме вчасно…
Зоряна… Красуня Зоряна, яку він знав ще змалку і не раз смикав за довгу косу, чий поцілунок не раз зривав із губ на грищах… Та сама Зоряна простягала бабі Леді щось, згорнуте в кілька лопухів. І пустоголова баба несла вже це до свого ненажерливого рота!..