Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 155

Від джерела йшла приємна прохолода, звабливо дзюрчала вода, ще більше нагадуючи Чеславові про спрагу. Але він і не подумав напитися, бо зовсім скоро мав з’явитися рудий. І це сталося навіть швидше, ніж він міг очікувати.

Підійшовши до джерела, Борислав оглянувся, відклав лук убік, став навколішки, нагнувся до живлющої вологи й почав жадібно пити великими ковтками.

Чеслав тихо, непомітно вийшов зі свого сховку.

— Не вдавися!

Борислав, як був зігнувшись, так і завмер. І тієї миті, коли Чеслав уже хотів схопити його, відсахнувся вбік і побіг. Чеслав кинувся за ним. І знову, як уже бувало часто в дитинстві, а потім і в молодецтві, вони вступили в змагання «Хто — кого?», тільки цього разу все було надто серйозніше, бо на кону могло стояти життя одного з них.

Вони неслися, немов молоді самці козулі, петляючи між деревами й перестрибуючи перешкоди. Не змарнувалися старання старого Сокола, зробив він із них справжніх мисливців і захисників свого племені. Борислав біг, не озираючись, не гаячи на це дорогоцінний час. Чеслав не відставав. Його гнали вперед злість і дике бажання помститися. На ходу Борислав вийняв ніж. У Чеслава ніж давно був у руці…

Він наздогнав ворога біля повалених сосен і, штовхнувши в спину, змусив з усього маху впасти на землю. Але впавши, Борислав встиг перекотитися й опинився обличчям до супротивника з виставленим для захисту ножем.

Чеслав підскочив до нього й, ударивши по руці ногою, вибив залізне жало. Та Борислав, викрутившись, устиг його підсікти. Тепер і Чеслав опинився на землі, поруч із супротивником, але зброю свою при цьому не втратив. Вони люто кинулися один на одного, зчепившись, як два реп’яхи. Чеслав спробував дотягтися ножем до горла ненависного одноплемінника, але той встиг схопити його за зап’ясток. Вони кілька разів перекотилися по землі, бо кожен намагався підім’яти під себе супротивника.

Після запеклої боротьби, що супроводжувалася скреготом зубів, ричанням, спробами Борислава кусатися й образливими вигуками, Чеславові нарешті вдалося перехопити руку рудого й присунути ніж до його горла.

— За що? За що ти вбив батька мого й брата?.. — тихо, крізь зціплені зуби, а тому ще зловісніше запитав Чеслав, ледь стримуючись, щоб не натиснути на клинок сильніше.

Борислав швидко замотав головою і, відсапавшись, таки зміг подати голос:

— Про що?.. Про що ти?..

— Про своїх родичів!

— Я не вбивав!..

— Ні?!

Борислав ще завзятіше замотав головою:

— Нехай Перун мене вб’є! Нащо мені їхнє життя?..

Але Чеслав не вірив йому. Він знав Борислава як хитрого, а то й підступного хлопця, якому нічого не варто збрехати, пославшись як на свідків на кого завгодно, навіть на всевидющих Великих, а тим більше коли так близько від нього подих смерті.

— Навіщо ж ти прийшов сюди, Бориславе?

Борислав мовчав.

— Ну, говори!

Було видно, що Борислав не дуже хотів ділитися своїми таємницями. А тому Чеслав подряпав йому шию, і з поріза виступила кров. Це подіяло.