Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 134

Але від тих слів Неждані не стало спокійніше. Бояться кого? Її?!

Зробивши ще кілька боязких кроків, вона постала перед Радою.

Суворими й навіть жахливими здалися дівчині обличчя чоловіків, що вирішували її долю. Злом і холодом повіяло від них. А тиша, що накотилася на юрбу, підсилила жах, що підступив до дівчини. Від усього цього їй захотілося заплющити очі, затулити вуха, щоб не чути, зіщулитися, а ще краще — птахою вільною відлетіти з цього страшного судилища й податися далеко-далеко… до городища свого, дому рідного, до крові своєї…

І цієї миті, можливо, дійшовши до самого краю свого страху та розпачу, згадала Неждана, що сама вона дочка голови нехай і проклятого ними, але не менш славного для неї Роду. І негоже їй соромитися того. Немає за що! Нехай знають!..

І тому замість остаточно поникнути дівчина несподівано для всіх присутніх, відірвавши погляд від землі, з гідністю підвела свою прекрасну навіть зараз голову й подивилася на них великими чистими очима.

Її рух, звичайно ж, не залишився непоміченим, викликавши шепіт присутніх, а потім і гомін здивованої юрби: «Із чого б це голову так задирати чужинці?!»

— Диви, як гордовито випросталася, поганка! Може, ще чиєї погибелі шукає?! — обурено процідила оточена подругами Зоряна.

— Оце вже краще, люба! — долинув звідкись такий тепер рідний шепіт Болеслави.

І це ще більше додало їй упевненості. Ні, що б там не сталося і що б не вирішили зробити з нею ці жахливі люди, вона прийме це, як і личить жінці її племені. Тільки на ідолів чужих побоялася підняти погляд Неждана.

Тим часом народ уже потроху почав нудитися та виявляти нетерпіння, оскільки невідомим було рішення Ради. Почулися вигуки та спонукання найбільш нетерплячих та запальних донести до людей мудрість поважних мужів.

— Говори вже, Зимоборе… мля-мля-мля… не мордуй людей невіданням! — не витримав і найстарший дід селища Божко. — Оголоси, що ми вирішили!..

Нервово покашлявши і явно незадоволений тим, що повинен був сказати, черевань Зимобор подався трохи вперед і прохрипів:

— Усі знають, що змусило зібратися Раду нашу… — почекавши, поки народ стихне, захрипів далі: — Нині Чеслав, син Велимира, привів із лісу дівку в городище наше і, як тепер стало відомо, не просто дівку, а дочку Буревоя, з роду, проклятого предками нашими.

У юрбі знову почувся шум і гомін обурених та швидких на розправу:

— Позорище для нас!.. Негоже то — волю предків порушувати!.. Гнати погану!.. У річку її!..

Але Зимобор підняв руку й закликав нетерплячих до тиші:

— Відомо вам, люди лісові, і те, що як з’явилася чужинка в нас, то й погибель увійшла у ворота наші. І насамперед ударила в дім самого Велимира, позбавивши життя його самого, і сина старшого, і дівку прийомну Голубу. Чи не тому, що пригріли під дахом своїм прокляту кров?.. — і, звівши брови, люто подивився на Неждану.

І знову загула юрба…

— У річку поганку!.. У річку!..

Неждана витримала той колючий Зимоборів погляд, лише непомітно закусила свою червону губу та трохи білішим зробилося її обличчя.

— Ото й мудрували ми, поважні, та сперечалися поміж собою: чи є її провина в тих бідах і смертях… — перевів погляд із дівчини на людей черевань.