Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 123

— Не вірю.

— Твоє право. Ось я весь перед тобою: украй знесилений — від тебе залежу. Хочеш — позбав життя, страху немає в мене перед смертю, прийму гідно. Визнаю: ти верх наді мною взяв та й життя врятував на річці, хоч не просив я тебе і не радий тому зовсім. І краще поріши мене зараз, бо щойно оклигаю, мститимуся тобі, як раніше.

«Упертий та зухвалий, як я сам. Битий, а мститися збирається! Однак зась, близько лікоть, та не вкусиш. Може, зв’язати його? Хоча поки що й так упоратися з ним зможу. А як силу набирати почне, треба таки подумати про те», — вирішив про себе Чеслав.

— Чого ще від тебе очікувати можна, — пробурчав він уголос. — Кажуть, що ви свого Перуна людськими життями годуєте. Чи правда це?

— Брехня!.. — обурено гаркнув В’ячко, але, помовчавши, додав: — Раніше, подейкують, так і було. Але за моєї пам’яті не вимагав Великий Перун такої жертви.

— А коли зажадає?

— Великому відмови не буде, сам знаєш.

Чеслав знав, що інакше й бути не могло, і якби їхній Великий Даждьбог зажадав… Але Великий і Ясний був добрим до їхнього племені, як до дітей малих, і Чеславові важко було навіть уявити, щоб він міг побажати подібної жертви… А от Перун — захисник роду Буревоя…

— Отож у нас про ваш рід страхи різні розповідають, що дітей вашому ідолові згодовуєте та дівок незайманих на жертовник в наречені йому віддаєте… — пробурчав Чеслав. — І прокляли за кровожерливість вашу, напевно.

— Сказав же — дурниця це. Та й не вашому роду про милосердя казати… — огризнувся В’ячко. — Я ж поки тебе вистежував і спостерігав за вами, побачив та й дещо зрозумів… І в тім, що в городищі у вас недобре щось коїться, провини моєї не шукай, хлопче. Самі одне одного, як звірі, гризете.

Не витримав Чеслав глузливого погляду суперника, відвів очі. Різонули юнака, як пісок очі, слова В’ячка. І то сильніше, що в словах тих було багато правди. І думав він про те саме не раз. Адже його самого ж одноплемінники по лісу, як оленя, ганяють. І гірше бути не може.

— І що ж ти таке нагледів? — запитав і глянув з-під лоба.

— А те…

Чеслав чекав продовження, а В’ячко, мабуть, на зло суперникові, замовк, мовби й не говорив нічого, і почав ще уважніше розглядати кам’яні стіни їхнього сховку, що вже обом до болю очі намозолили. Наче побачив там щось нове й дуже цікаве.

— Ну, кажи, якщо вже рота відкрив. А може, щось набрехати хотів?! — урвався терпець у Чеслава.

— Навіщо мені брехати? — глянув на нього В’ячко. — Та ти й сам багато чого знаєш. За своїми родичами здаля таємно підглядаєш. Усе когось вистежити хочеш. Я ж бачив, як ти ховався то біля городища, то біля капища, та от сам дістати тебе не міг… Але ти ж, я так гадаю, за своїми наглядаєш не з добра… — в очах чужинця блиснули вогники зловтіхи.

«Ще й потішається, злидень!» — палило всередині Чеслава, але він не дав взнаки:

— Я своїм родичам лихого не бажаю. Та й вони мені… А женуть мене, бо правди не знають… — і, вирішивши, що знову чомусь надто відвертий із цим чужинцем, зло кинув: — Та й тебе це не обходить, чужинцю, у наше життя не тобі лізти.