Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 121

Перебуваючи поруч із В’ячком, Чеслав кілька разів пробував завести розмову про його блукання навколо городища. Але той уперто мовчав, чи то насправді перебуваючи у хворобливому напівзабутті, чи то хитруючи, аби не відповідати.

Часом Чеславові здавалося, що В’ячко зовсім не спить, а нишком спостерігає за ним. Юнак кілька разів намагався підтвердити свої підозри, різко обертаючись у бік суперника, але чужинець мирно спав.

Та якось, знову відчувши на собі пильний, пекучий погляд, Чеслав обернувся й уперся в уважні очі В’ячка.

— Як там… сестра? — почув він хрипкий голос.

Чеслав зовсім не очікував, що він заговорить про Неждану. Він сам так давно її не бачив, що через усі ці події хоч і думав про неї, та здебільшого тоді, коли міг розслабитися, поринаючи в сон. Можливо, женучи від себе думки про дівчину, він намагався позбутися причепливої хворобливої думки, що саме вона, Неждана, могла стати причиною тих нещасть, які звалилися на його родину. А ймовірніше, навіть не вона, а його, Чеслава, зайдиголовство і пристрасна жага викрасти її для себе. І дедалі частіше він згадував застереження старої Мари про те, на яку звивисту стежку він ступив, увівши викрадену у свій дім.

«Невже стара мала рацію? І це поява Неждани завдала стільки нещасть? Ні! Не може того бути. Серце б’ється частіше від однієї згадки про неї, але немає в тім передчуття лиха… Немає!»

А своїм передчуттям він почав довіряти дедалі більше, особливо після Посвяти, коли його торкнувся дух Вовка.

— Живе в моєму домі.

— З черевом уже, мабуть? — не по-доброму спалахнув погляд В’ячка.

— То моя справа… — сказав Чеслав твердо, уже не по-юнацьки, а по-чоловічому.

Почув, як у В’ячка заскрипіли зуби, так він стис їх. Видно, не сподобалася чужинцеві відповідь.

На якийсь час сторонній замовк, і тільки важке дихання виказувало пережиті ним почуття. Потім, напевно, заспокоївшись, заговорив знову, послабивши тим самим тятиву мовчання, що натягнулася між ними:

— Після мене в матері всі діти або мертвими народжувалися, або гинули малими. Як не просили батьки Великих, усе було марно. Ніби напасть яка. А тому, коли Неждана вижила, волхв наш сказав, що то милість не тільки батькам, а й усьому Родові нашому. І що то добрий знак для племені. А тому для батьків і для мене сестра була й радістю, й цінністю, хоча й дівка. Була… Поки ти… не викрав її…

Чеслав не хотів говорити про це з чужинцем. Він готовий був уже зірватися й вийти з кам’яного притулку, але думка про те, що все-таки В’ячко був кревним братом його обраниці й мав право запитати про сестру, втримала Чеслава на місці.

— Дівка в домі завжди не прибуток, а збиток… — пробурчав він, насупившись. — І не вік же їй у вашій родині бути. Рано чи пізно чоловікові віддасте…

— Так то з нашої волі й вибору, — урвав його В’ячко.