Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 124

В’ячка обурила така несправедливість:

— Та ви хоч переріжте всі одне одного та зжеріть, я тільки зрадію та Перуну Великому подякую за те. Сам же просив розповісти, що я бачив, тому й говорю.

— Нащо ж мені слухати про те, що й сам бачив? — відмахнувся Чеслав.

— Бачив, звісно, та не все… — труснув головою В’ячко. — Того дня, як ви після обряду Посвяти на полювання ватагами рушили, я одразу затаївся, щоб не виказати себе. Народу в лісі повно, не дай Великі, хто помітить… А вдосвіта почав обережно серед ваших мисливців тебе розшукувати, щоб… Ох, не минути тоді б тобі моєї стріли, хлопче… Але зараз не про те… Дивлюся, дівка там якась крадеться між дерев, наче кішка лісова. Мені страшенно цікаво стало, чого це її яка вража сила в таку рань по лісі одну носить. А вона сама, вочевидь, боялася, щоб її хто не побачив. Я тихенько, щоб не злякати та щоб не помітила мене й крик не зчинила, віддалік від неї тримався. Дівка та спершу поспішала, а як до галявини наблизилася, повільно та з оглядкою туди пішла…

«То Голуба до батька кралася волю свою нав’язати…» — подумав Чеслав.

А В’ячко продовжував свою розповідь:

— А потім, трохи згодом, як ошпарена, неслася відтіля з витріщеними очима, немов духа лісового зустріла й він гнався за нею… Зі страху бідна так бігла, що навіть блукати між дерев почала… Я вже й не поспів за нею, сам ледь не заблукав… А потім на тій галявині крик та метушня знялися, звідусіль люди збігатися почали… — і, багатозначно помовчавши, додав: — Потім у вас поховальне багаття горіло…

«Усе саме так, як Голуба Ратибору розповіла… — побігли думки в Чеслава. — Але хто ж тоді побував раніше за Голубу на галявині? Хто випередив її? І чому мене з братом не порішив? Виходить, тільки в батька цілили…»

— Там ще баба якась шастала скрізь…

Чеслав не відразу звернув увагу на ці слова В’ячка. Вони прорвалися до його свідомості із запізненням, немов крізь завісу туману, миттєво зім’явши його думки.

— Що за баба? — підскочив Чеслав до В’ячка.

А той, уже й забувши про сказане, не одразу зрозумів, чого від нього хоче цей дивакуватий хлопець.

— Звідки мені знати?.. Я ж не питав її, як звати. Баба, вона і є баба…

— Яка вона була?

В’ячко на мить замислився, намагаючись пригадати зовнішність баби, а потім не зовсім упевнено сказав:

— Крива, здається, трохи на одне око. Теж начебто щось вишукувала в лісі чи за дівкою тією підглядала. Я ще подумав: «А цій корчазі чого не спитися?»

«Леда! Крива Леда! — забилося, застукотіло в голові Чеслава. — Отже, і вона була там, біля галявини, того нещасливого ранку? Але навіщо?! Що шукала? Кого виглядала? Або… учинила що?!»

— А може, і ще хто був… Але в тому не певен… — зненацька додав чужинець.

— Хто?

В’ячко знизав плечима:

— Сказав же, не певен… Здалося так, а сам не бачив… А може, і не було…

Давши В’ячку спокій, Чеслав вийшов з ущелини.

Безцільно блукаючи між дерев, раптово він згадав, як Леда злякалася, побачивши його на стежці до Мариной печери, як кинулася бігти зі страшним криком… А потім Болеслава говорила, що баба всім розповідала, що він хотів смерті її… Але чого вона таку нісенітницю плела?.. Навіщо?.. Невже вона вже не сповна розуму?..