Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 40

— Чого злякалися? Опудала, напханого соломою! Ось я йому покажу!

І вожак хотів був сісти Страшилові на голову, але той схопив його за крило й миттю скрутив йому шию. Сорок хижих ворон із залізними дзьобами було у Бастінди, і всім скрутив шиї хоробрий Страшило й поскидав їх на купу.

Подорожні подякували Страшилові за винахідливість і знову рушили на схід.

Коли Бастінда побачила, що і її вірні ворони лежать на землі мертвою купою, а мандрівники безстрашно крокують уперед, її охопили злість і переляк.

— Що? Невже все моє чарівне мистецтво безсиле затримати нахабне дівчисько та її супутників?!

Бастінда затупотіла ногами і тричі просвистіла у свисток. На її поклик злетілася хмара злючих чорних бджіл, укуси яких були смертельними.

— Летіть на захід! — прогарчала чарівниця. — Знайдіть там чужоземців і зажальте на смерть! Швидше! Швидше!

І бджоли з оглушливим дзижчанням полетіли назустріч мандрівникам. Залізний Дроворуб і Страшило помітили їх ще здалеку. Страшило миттю збагнув, що треба робити.

— Викидай з мене солому! — закричав він Залізному Дроворубові. — Швидше! І накрий нею Лева, Еллі й Тотошка, бджоли до них не доберуться!

Він спритно розстебнув свій каптан, і з нього висипалася ціла купа соломи. Лев, Еллі й Тотошко лягли на землю. Дроворуб швидко прикидав їх соломою і виструнчився на весь зріст.

Хмара бджіл з лютим дзижчанням накинулася на Залізного Дроворуба. Дроворуб посміхнувся: бджоли ламали отруйні жала об його залізо і враз гинули, бо бджола не може жити без жала. Вони падали, а на їх місце налітали інші й також намагалися встромити жала в залізне Дроворубове тіло.

Незабаром усі бджоли лежали мертві на землі, немов купка чорних вугликів. Лев, Еллі й Тотошко вилізли з-під соломи, зібрали її і напхали нею Страшила. Друзі знову рушили в путь.

Зла Бастінда страшенно розгнівалася й злякалася, побачивши, що всі її вірні бджоли загинули, а подорожні простують уперед. Вона рвала на собі волосся, скреготіла зубами і від люті довго не могла вимовити жодного слова.

Нарешті чаклунка опам'яталася і скликала своїх слуг — Мигунів. Бастінда наказала їм озброїтися й знищити зухвалих мандрівників. Ми-гуни були не надто хоробрі — вони жалібно закліпали і сльози покотилися у них з очей, та вони не наважилися перечити своїй повелительці й почали шукати зброю. Але оскільки їм іще жодного разу не доводилось воювати (Бастінда вперше звернулась до них по допомогу), то у них не виявилося зброї і вони озброїлись — хто каструлею, хто сковорідкою, хто горщиком для квітів, а деякі дзвінко ляскали дитячими хлопавками.

Коли Лев побачив, як Мигуни обережно підкрадаються, ховаючись один за одного і підштовхуючи один одного й боязко мружачись, він зареготав:

— З цими битва буде недовгою!

Він виступив уперед, роззявив свою величезну пащу і так ревнув, що Мигуни покидали свої горщики, сковорідки і хлопавки й порозбігалися, хто куди.

Зла Бастінда позеленіла зі страху, побачивши, що подорожні вже наближаються до її палацу.

Довелося звернутися до останнього чарівного засобу, що залишився в неї.