Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 13

— Напевно, це лісове опудало, — здогадався Страшило. — Але не розумію, що воно тут охороняє?

— Це ти стогнав? — спитала Еллі.

— Так… — відповів металевий чоловік. — Уже цілий рік ніхто не приходить мені на допомогу…

— А що треба зробити? — спитала Еллі, зворушена жалібним голосом незнайомця.

— Мої суглоби заіржавіли, і я не можу рухатися. Та коли мене змастити, я буду, як новий. Ти знайдеш маслянку на полиці у моїй хатині.

Еллі з Тотошком побігли до хатини, а Страшило ходив навколо Залізного Дроворуба і з цікавістю розглядав його.

— Скажи, друже, — поцікавився Страшило, — а рік — це довго?

— Ще б пак! Рік — це довго, дуже довго! Це повних триста шістдесят п'ять днів.

— Триста… шістдесят… п'ять… — повторив Страшило. — А що, це більше, ніж три?

— Ну, й дурень же ти! — зауважив Дроворуб. — Ти, напевне, зовсім неписьменний.

— Помиляєшся! — гордовито заперечив Страшило. — Я дуже добре вмію рахувати! — І він почав рахувати, загинаючи пальці: — Господар мій змайстрував мене — раз! Я посварився з вороною — два! Еллі зняла мене з кілка — три! А більше зі мною нічого не трапилось, отже, й рахувати далі немає потреби.

Залізний Дроворуб був такий здивований, що не знайшовся, що і заперечити. Тим часом Еллі принесла маслянку.

— Де мастити? — запитала вона.

— Спочатку шию, — відповів Залізний Дроворуб.

Еллі змастила шию, але вона так заіржавіла, що Страшилові довелось багато разів повертати голову Дроворуба праворуч і ліворуч, доки шия перестала поскрипувати.

— Тепер, будь ласка, руки!

І Еллі стала мастити суглоби рук, а Страшило обережно піднімав та опускав руки Дроворуба, поки вони дійсно не стали, як новенькі.

Тоді Залізний Дроворуб глибоко зітхнув і кинув сокиру.

— Ой, як добре, — сказав він. — Я підняв сокиру перед тим, як мені заіржавіть, а тепер дуже радий її позбутися. Ну, а зараз дайте маслянку мені, я сам собі змащу ноги, і все буде гаразд.

Змастивши ноги так, що він міг ними вільно рухати, Залізний Дроворуб багато разів подякував Еллі, бо він був досить ввічливим.

— Я стояв би отут, поки не перетворився б на залізний пил. Ви мені врятували життя. Хто ви такі?

— Я — Еллі, а це мої друзі…

— Тото!

— Страшило! Я напханий соломою!

— Про це неважко довідатись із твоїх розмов, — зауважив Залізний Дроворуб. — Але як ви сюди потрапили?

— Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.

— Чого ви йдете до Гудвіна?

— Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, — сказала Еллі.

— А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, — відповів Страшило.

— А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок — захищати її від ворогів! — сказав Тотошко.

Залізний Дроворуб глибоко замислився.

— А як ви вважаєте, Гудвін зможе дати мені серце?

— Гадаю, зможе, — відповіла Еллі. — Це йому не важче, ніж дати Страшилові мозок.

— Так ось, якщо ви мене візьмете у свою компанію, я піду з вами до Смарагдового міста й попрошу Великого Гудвіна, щоб дав мені серце. Адже серце — моє найзаповітніше бажання.

Еллі радісно вигукнула: