Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 12

— Таки так! Незручно почуватися дурнем, коли навіть вороння глузує з тебе.

— Ходімо! — мовила Еллі, підвелася й подала Страшилу кошика.

Вечоріло, коли мандрівники увійшли до великого лісу. Гілки дерев звисали донизу і перетинали шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

Сонце сховалось, і стало зовсім темно.

— Як побачиш будиночок, де можна переночувати, скажи мені, — напівсонним голосом попросила Еллі. — Дуже незручно і страшно рухатись у темряві.

Незабаром Страшило зупинився.

— Праворуч бачу маленьку хатину. Ходімо туди?

— Ходімо, — відповіла Еллі, — я так стомилася!..

Вони звернули з дороги і незабаром були біля хатки. Еллі знайшла у кутку постіль з моху і сухої трави і за хвилину заснула, пригорнувши до себе Тотошка. А Страшило сидів на порозі, охороняючи сон своїх друзів.

Виявилося, що Страшило вартував недаремно: опівночі якийсь звір з білими смужками на спині і на чорній свинячій мордочці спробував пробратись до хатини. Мабуть, його привабив їстівний запах, що йшов із кошика Еллі, та Страшилові здалося, що Еллі загрожує велика небезпека.

Причаївшись, він підпустив ворога аж до дверей (ворогом виявився молодий борсук, про що Страшило, звичайно, не знав). І тоді, коли борсучок уже просунув у двері свого цікавого носа, принюхуючись до спокусливого запаху, Страшило уперіщив його дубчиком по гладкій спині.

Борсучок заскавучав й рвонув у лісову хащу, і з-за дерев ще довго було чутно його ображене скімлення.

Решта ночі минула спокійно: лісові звірі зрозуміли, що біля хатини є надійний захисник. А Страшило, який ніколи не стомлювався й ніколи не хотів спати, сидів на порозі, пильно вдивляючись у темряву, й терпляче чекав ранку.

ВРЯТУВАННЯ ЗАЛІЗНОГО ДРОВОРУБА

ллі прокинулася. Страшило сидів на порозі, а Тотошко вже ганявся за білочками у лісі.

— Треба пошукати води, — Сказала Еллі.

— Навіщо тобі вода?

— Вмитися та напитися. Сухий кусень без води не смакує.

— Фе, як незручно бути із м'яса та кісток! — задумливо сказав Страшило. — Ви повинні і спати, і їсти, і пити. Щоправда, у вас є мозок, а заради цього можна витерпіти силу-силенну незручностей.

Вони знайшли струмок, і Еллі з Тотошком поснідали. У кошику залишалось іще трохи хліба. Еллі вже зібралась рушати далі, як раптом почула в лісі стогін.

— Що це? — запитала вона злякано.

— Уявлення не маю, — відповів Страшило. — Ходімо подивимося.

Знову почувся стогін. Вони стали продиратися крізь гущавину. Невдовзі побачили серед дерев якусь постать. Еллі підбігла і зупинилась із здивованим вигуком.

Біля надрубаного дерева з високо піднятою сокирою у руках стояв чоловік, повністю зроблений із заліза. Його голова, руки і ноги були прикріплені до залізного тулуба на шарнірах; на голові замість капелюха була мідна лійка, на шиї — залізна краватка. Людина стояла нерухомо, з широко розплющеними очима.

Тотошко, несамовито гавкаючи, намагався вкусити незнайомця за ногу, проте відлетів із жалібним скавучанням: він мало не поламав собі зуби.

— Що воно за потвора, гав-гав-гав, — жалівся Тотошко. — Хіба можна порядному псові підставляти металеві ноги?..