Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 72
Ольга Бакк
ВСЕ.
Юрій притиснувся щокою до холодного металу надбудови, відчуваючи, як в нього ворушиться волосся на голові.
Цього просто НЕ МОЖЕ БУТИ!!
ТІЛЬКИ НЕ З НЕЮ!!!
Думки кидалися як очманілі. Що робити? Що робити?!! Наталочко, сонечко! Ні! Не може бути! Це просто страшний сон, я прокинуся і кошмар згине… А якщо ні?! Потрібно терміново їхати додому. До біса все! Я потрібен їй!!! Я повинен бути там! Біля НЕЇ! Поряд…
Поміркувавши, що робити, Юрко негайно кинувся до старпома.
— Овчинников! Ти чому не на місці? — було перше, що пророкотав грізний Старий, якого всі на борту боялися не менше, ніж грізного Дракона — капітана судна. Збиваючись на кожному слові, Юрій виклав свою біду.
Старший помічник капітана спохмурнів, беззвучно пожмакав губами.
— Ти-и ось що… — Старий поривчасто піднявся, розкрив настінну шафку, дістав пляшку коньяку й чарку. Побачивши заперечний жест підлеглого, старпом відмахнувся: — А-а, облиш, Юрку! На ось, випий і заспокойся.
— Справа, звичайно, серйозна, розумію, — продовжив Старий, після того, як матрос випив. — Але й квапитися не слід. У будь-якому разі, треба дочекатися кепа. Без нього ти навіть грошей на дорогу не отримаєш.
— Але вона ж там…
— Вибач, все розумію, але ключі від сейфа в нього. А з екіпажа багато не настріляєш, навіть якщо все до копійки вигребуть… Отже чекай! Кеп через кілька годин буде.
Старий знову спохмурнів.
— Ти ось що, знаєш… Відправляйся до своєї каюти! Зараз пришлю когось тобі на зміну… І не сперечайся! Давай, давай!
Насилу обертаючи думками, що стали раптом важкими, немов чавун, Юрій сомнамбулою відправився в свою каюту.
— Ти, я дивлюся, навіть гірше за тих китайців! — пролунав над вухом знайомий голос. — У них на всіх одне обличчя, а на тобі його взагалі немає! Юрок! Трапилось щось?
Хлопець з відчаю тільки заскрипів зубами і витер зрадницьку сльозу, що побігла по неголеній щоці. Від безвиході йому хотілося голосно розревтися. Як малому хлопчакові, у якого старші хлоп’ята відібрали улюблену іграшку.
— Ну, ходімо!
Вітька втягнув його в свою каюту, посадив на канапу й хутко замкнув двері.
— Ну, що сталося?!
— Наречена під машину потрапила… — відповів Юрко, втупившись тужливим поглядом в кут. — У комі лежить.
— Оце так справи! — заметушився кок; у його голосі, завжди такому відчайдушному, почулися нотки невпевненості. — Ну ти, це… Не переживай занадто! Якось владнається… Наречена видужає, все буде добре!
Юрко й сам не зрозумів, як перед ним, на столику, опинилась склянка горілки й знайомі вже яблука.
— Та ну!..
— Випий, полегшає!.. — з компетентністю знавця порадив Вітька. Очі, проте, убік відвів. Його амплуа було «масовик-витівник», і в ролі утішника Іванов явно відчував себе незвично.